Актуальні думки поета Василя Чумака (1901–1919) про освіту й українізацію

Твори талановитого українського поета, родом з Ічні (Чернігівська обл.), Василя Чумака (1901–1919), вбитого білими російськими імперіалістами, протягом десятиліть були заборонені, а потім цензуровані червоними російськими імперіалістами. І хоча він зазнав певного впливу лівих ідей, та все ж мріяв про побудову незалежної Української держави.

Уже в 1991 році вийшла друком повна збірка усіх його творів. Ми наводимо з неї ці дві невеличкі публіцистичні статті. Як бачимо з них, минуло майже сто років, а багато з тих проблем, про які писав вічно юний Василь Чумак, залишаються досі актуальними.

Освіта й українізація освіти – це запорука побудови успішної Української Держави, пам’ятаймо про це!

Чи не пора?

На увагу батькам городнянських гімназій

Маємо власну державу. Мусимо мати й власну школу, в якій би провадилось навчання рідній мові, вивчення рідної літератури.

Це безперечний факт. Проти цього, здається, нема чого суперечити. А раз нема чого суперечити, треба зробити.

Не так думають батьки городнянських гімназій.

В теорії вони погодились з українізацією. На практиці звели її на ноль.

По інших гімназіях предмети українознавства введені ще в минулому шкільному році. Йде жвава робота.

В городнянських гімназіях нема нічого.

В старших класах хлоп’ячої викладають історію України – «по Єлпатьєвському», «по Платонову». Змішують «малорос» і «українець».

В жіночій – і цього нема.

Що ж до викладання мови, то… то колись, може, буде.

І чудно.

Живемо в Українській державі. Навчаємося російської мови,  російського письменства, історії, географії – все російської.

Чому не німецької, французької, іспанської? Адже все одно?

Ні, не все одно: «столітні» зв’язки, столітні впливи, мовляв, і т.д. і т.д.

Нічого не маємо проти культури, чия б вона не була: німецька, французька, іспанська, російська, арабська.

Але… де ж наша?

— Буде… Чекайте, «постепенно… постепенно…».

Пройшло два місяці. Пройде чотири, півріччя.

І нам скажуть:

— Чекайте: постепенно.

Аргументи:

Попечительна рада жіночої гімназії все шукає «своїх» (певне, «малоросів»). Боїться, що міністерство надішле якого-небудь «галицького провокатора» (власні слова одного з високопоставлених членів попечительної ради).

Рада хлоп’ячої гімназії теж шукала «своїх» — не знайшла. Знеслася з міністерством. Міністерство колись надішле відповідь. Відповідь розглянуть. І знову будуть «шукать».

А час іде.

На обрію встає єдина неподільна. «Тоді не треба буде ні мови, ні історії». Будуть мова, історія — «обще-понятные», «обще-полезные».

Сумно!

І всі мовчать: рада педагогічна, рада попечительна, комітет батьків.

Ганебно мовчать.

Українізація й настрої

З Городнянського повіту

Українізація шкіл є одним із болючих питань нашого часу. Воно хвилює не тільки українські кола населення, а й помосковленців, до яких в значній своїй частині пристає вчительство нашого повіту. Отже, хочу в цих рядках поділитися з читачами власними спостереженнями в цій справі.

В початку вересня відбувся вчительський з’їзд. Серед питань, переважно про скрутне економічне становище вчительства, здіймалося й питання про українізацію шкіл. Виявилось те безпорадне становище, в якому опинилась народна українська школа.

Серед сподіваних вигуків про «насильство» з іронічним підкреслюванням «эта мова» чулися голоси про цілковиту нездатність до провадження українізації, про незадоволення курсами, які впорядила губернія, дехто з промовців навіть указував на те, що й селянство зовсім відмовно ставиться до українізації, бо то, мовляв, знову хочуть піддурити мужиків, а для панів буде мова панська. Стара казка! Але, врешті, постановлено: провадити українізацію народних шкіл «по змозі… постепенно…» і фразою одмахнутись од чекаючих поглядів громадянства. Нас цікавить не резолюція, нас цікавить інше – ті настрої, які панували на з’їзді, бо тільки вони виявляють дійсний стан речей. Уважно ж розглянемо справу.

Перш за все, як я уже згадував, на з’їзді чулись вигуки проти українізації, як проти насильства. Що ж це значить? Що значать ці вигуки?

Ясно, що в рядах учительства стоять переконані вороги українізації, які служать Україні з необхідності, бо вона їм платить, а це – єдине джерело їхнього існування. Ясно, що коли дійде до роботи, то ці «переконані» так повернуть справу, що не буде нічого дивного, коли селянство скаже:

«Ми не хочемо, щоб наші діти вчились на мужичій мові». Також ясно стає нам після цього, чого вже й почулись ці тривожні голоси селянства.

Я не думаю обвинувачувати частину «переконаного» вчительства в агітації за єдину «панську» мову, але сумно стає: хто це надоумив темного селянина, що є мова «панська» і є мова «мужича»? Сам він, власним розумом, дійшов до цієї думки? Ні! Ми добре знаємо настрої селян Городнянського повіту. Ще недавно на сторінках городнянських «Известий» ми читали, що села визнають себе українцями, що вони цілком згодні на впровадження національного принципу в школі, а тепер…тепер ми чуємо, що погляди селянства змінились. Ні, не сам він дійшов до цієї думки. Значить хтось надоумив, хтось знову вдарив на болючі струни селянина, хтось знову кинув йому голі фрази старого темного часу про «панське» й «мужиче», хтось – не вчительство. Але ж де воно було? Коли вчительство справді народне, коли воно захищає інтереси селянства, то чом не розказало воно темному народові, про його історично-національне «я», чом не з’ясувало воно цього важливого питання? Воно мовчало, це «переконане» вчительство, і тільки підливало масла в вогонь.

Тепер звернемось до тієї частини, яка визнає себе нездатною творити національну школу. Де її оправдання? Кажуть: «Ми незадоволені губерніальними курсами». Добре! Припустимо, що й справді курси були не задовольняючі, але ж невже ж вони не дали для вчительства нічого? Невже ж вони не витворили ґрунту, на якому вже самому вчительству можна б було продовжувати будівлю величного будинку національної школи? Безперечно цей ґрунт курси витворили. Вчительство (це – не діти!) може й само продовжувати освіту з національного боку. Але воно не хоче. Всі дані свідчать про це. Воно сподівається на якийсь політичний здвиг, який змінить «тимчасові» по-їхньому умови існування й роботи. І тоді вже буде добре. Тоді можна буде провадить навчання на єдиній «панській» мові.

Сумно! З такими настроями, з такими думками вчительство «з примусу» починає будувати українську народну школу. Що ж воно дасть тій дітворі, яка довірливо прийде до школи? В перспективі вирисовується сумна картина недорозвиненості, недовивчення цілого покоління. Ціле покоління вийде у світ недоумками! Чи думало про це вчительство, яким нам малює його історія визвольного руху. І не віриться, що воно, учительство, робить такий крок забивання народу в невилазні нетрі недоученості. Ми не говоримо зараз про середні школи, де ще теж не зроблено ніяких кроків до українізації, — це буде, може, темою для другого нарису, але зараз ми звертаємо увагу на народну школу, яка повинна відограти величезну роль в нашій молодій Державі, — і робимо сумні висновки.

Дійсне, сумно!

Одзовись же, вчителю, одзовись на наші сумні міркування, учителю – народний інтелігенте! 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *