Репресії в Бахмуті (20–40 рр. ХХ ст.) – ГО "Українська Ініціатива"

Розгляд питання про відкриття місць масових поховань жертв репресій 20-40 рр. XX ст. на території міста Бахмут як гуманістичний засіб спростування міфу про будову світлого комуністичного майбутнього у радянські часи

Ми переживаємо складні історичні часи, пов’язані з руйнуванням стійких міфологем радянського періоду. Перебування народів під тиском комуністичної системи призвело до спотворення як колективної народної, так і особистої свідомості не менш як трьох поколінь людей, що можна порівняти з жорстким впливом тоталітарної секти на свідомість її жертв.

Міфологеми радянських часів продовжують керувати суспільством в нестабільні періоди історії та стають ключовою установкою, що визначає поведінку великої кількості людей. Саме до такого процесу керованого суспільного явища через активізацію стійких стереотипів мислення ми були залучені внаслідок відкритої агресії Росії проти України. Події, що відбуваються в Україні з 2014 року, — спроба самовідтворення тоталітарної системи через людей, свідомість яких продовжує активне життя в радянські часи.

В Україні тривають треті визвольні змагання за незалежність, остаточної перемоги в яких ще не досягнуто. Її прискорення можливе не тільки через успіхи в військовій та політичних справах, але й через руйнування радянських міфів, які перетворюють українців на слухняних виконавців волі тих, хто володіє кодом доступу до ключових пускових механізмів покори «старшому братові». Руйнування міфів радянських часів через викриття злочинів скоєних радянською владою ми вважаємо гуманістичним шляхом в здобутті Україною остаточної незалежності.

Територія Донбасу залишається ареною геополітичних інтересів Росії, які реалізуються, перш за все, через ствердження цінностей «русского мира», до яких належать: ідея міцної влади, придушення вільнодумства, заперечення внутрішніх та зовнішніх свобод заради порядку, який насаджується керівними органами.

Метою нашої роботи є з’ясування факту, що у 20-40 рр. XX ст. на території міста Артемівськ (Бахмут) відбувалися масові розстріли та поховання жертв репресій, а тому ми вважаємо нагальним питанням необхідність знаходження місць масових поховань та розповсюдження інформації про ці історичні події як злочин радянського режиму проти людяності та вшанування пам’яті безвинно закатованих тоталітарним режимом людей.
В ході роботи над цим питанням стало очевидним, що нелюдські страждання під час репресій переживали не тільки жертви, а також і представники репресивних органів. Тоталітарний режим у будь-яких формах його існування не може забезпечити нормального функціонування соціуму, він завжди призводить до втрат людських ресурсів та духовного виснаження народу, що не може бути нічим виправдано.

В 1937-1938 рр. в Артемівську існували три окремі відділи НКВС: Дорожньо-транспортний ДТО, міський та військовий. Кожний з цих відділів вів слідчі справи та виконував вироки згідно з рішенням обласної Трійки УНКВС. [1, с. 37]. Відповідно до директиви Політбюро ЦК ВКП(б) у Сталіно 10 липня 1937 р. було створено обласну трійку УНКВС, яка виносила вироки про розстріл та засудження. До її складу ввійшли: Є. К. Прамнек, секретар Донецького обкому КПРС, начальник облуправління НКВС у Донецькій області, старший майор Держбезпеки Б. М. Соколінський, Руденко, облпрокурор [1, с. 37].

30 червня 1937 р. згідно з наказом народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 «Об операции по репрессированию антисоветских элементов» вводились ліміти на розстріли (1 категорія) та на 8-10 років ув'язнення (2 категорія). Для Донецької області попередньо він складав 4000 осіб (1000 — по 1-й, 3000 — по 2-й категорії). Трійка УНКВС по Донецькій області в 1937 р. перевищила всі ліміти. Було засуджено 12383 особи (5430 — до розстрілу, 7107 — до таборів), а в січні–червні 1938 р. — 3280 — всі до розстрілу [М. Юнге, Г. Бордюгов і Р. Биннер] [1].

За результатами наших досліджень, розстріли засуджених в період з 1937 по 1938 рік у місті були масштабними, але вони не припинялись до 40-х років хоча їх розмах зменшився. На запит в ГДА СБУ про місце поховань жертв ми отримали відповідь, що таким місцем у Донецькій області був пустир біля селища шахти № 11 в Кіровському районі м. Донецька та інші місця не відомі. Враховуючи масштаби терору, єдине місце поховань у Донецькій області не могло вмістити всіх розстріляних, яких, за даними Нікольського В. М., могло бути від 50 до 90 тисяч.

Репресивна машина періоду Великого терору захлиналась від перевиконання плану по викриттю ворожих груп, серед слідчих НКВС почалося «змагання» за кількісне викриття ворогів народу, тому розстріляні вироки виконувалися в кущових осередках НКВС. В Артемівську було створено такий осередок. За свідченнями кандидата історичних наук, директора краєзнавчого музею Артемівська у 1988–2000 рр. Сергія Татаринова, який досліджував історію репресій у місті, розстріли проводили всі три відділи НКВС: міський, ДТО та військовий.

Науковий співробітник краєзнавчого музею Ігор Карнацький показав нам свідчення, що зберігаються в музеї, про те, що родичі засуджених, переважно жінки, коли дізнавались про страту своїх близьких у в'язниці, винаймали квартири у будівлі неподалік та слідкували вночі за вулицею. Якщо бачили рух підвод по вулиці, то непомітно йшли слідом за ними. Підводи були заповнені людьми, але ніхто не знав: живі вони чи мертві. Їх везли до так званих «садів НКВС», за місто, в район села Отрадівка та закопували в невідомому місці. Інколи жінкам вдавалося за гроші викупити тіла своїх родичів та поховати їх.

Наведемо ще свідчення мешканців міста, які зберігаються в Артемівському краєзнавчому музеї (мовою оригіналу):

«В самом городе производились расстрелы арестованных. Той страшной зимой 1937–1938 г. мы с матерью видели на городском кладбище неглубокие ямы, заполненные мерзлыми трупами, едва прикрытые землей <…>. Это место находилось напротив братских могил, сейчас там производят новые захоронения» (Киловатая Н. Е.)

«По улице Тюремной (Циолковского) часто водили арестованных на допрос в НКВД, которое располагалось в здании нынешней детской музыкальной школы (ул. Советская)» (Богадица А. П.) [4]

На підтвердження того, що розстрільні вироки виконувалися саме в Артемівську, в грудні 2017 року ми знайшли в Галузевому державному архіві СБУ «Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м.Артемівськ)» [3], об’ємом понад 300 аркушів. Кожен аркуш — це надрукований на пожовклому папері текст наказу по УНКВС за 1937 та 1938 рр. Всі накази, крім першого, адресовані (далі мовою орігіналу) «коменданту УНКВД, сержанту Госбезопасности товарищу Аксельроду». Далі текст: «Немедленно привести приговор в исполнение». Нижче перелік прізвищ. Найкоротший від 13.01.1938 р. — шість осіб, найдовший — 182 особи від 30.12.1937р. Всі накази підписані старшим майором Соколинським. Перший наказ у підшивці спрямовано лейтенанту Добровольскому. В наказах зустрічаються помітки олівцем червоного, зеленого та синього кольорів. Червоним закреслені прізвища, біля яких у деяких наказах поставлено дату тим же червоним, іноді навпроти не закресленого прізвища — помітки синім або зеленим, але викреслених червоним прізвищ більше, це майже всі. В таблиці нижче наведено кількість розстріляних в Артемівській в'язниці.

Засуджені Артемівської в'язниці, яких було розстріляно відповідно до списків у наказах з 03 грудня 1937 року по 13 січня 1938 року

№	дата	кількість розстріляних
1	03.12.37	55
2	21.12.37	119
3	27.12.37	5
4	27.12.37	59
5	Грудень 37	12
6	Грудень 37	42
7	Грудень 37	51
8	30.12.37	182
9	03.01.38	31
10	13.01.38	6
	разом	562

На 67 сторінці «Розпоряджень» червоним олівцем вище наказу на вільному місці перелічено такі цифри: 113; 111; 117; 101; 115; 68; 73; 112; 114; 103; 116; 98; 72; 119; 108; 110; 102; 99; 104; 106 [3]. Припускаємо, що це теж був рахунок страчених.

Наказів, що стосуються в’язнів Артемівської в'язниці, у підшивці «Розпоряджень» біля третини. Всі інші стосуються в’язнів інших міст Донецької області: Сталіно, Маріуполь та ін. Можна лише здогадуватися, чому вони потрапили до тому «Артемівськ», можливо — випадково, а можливо — ні. В’язнів могли перевозити до Артемівська залізничною колією для виконання вироку.

Свідчення мешканки міста Киловатої Н. Е. з фондів Бахмутського краєзнавчого музею підтверджують факт перевезення великої кількості арештованих залізничною колією (наводимо мовою оригіналу):

«В 1937–1938 гг. мы жили недалеко от станции и своими глазами видели небывалый до тех пор размах репрессий. На станцию каждый день подавались составы с теплушками, куда грузили заключенных. Каждый раз можно было видеть по сотне заключенных, сидящих на корточках между путями, ожидающих посадки в вагоны. Напротив станции была выстроена загородка из колючей проволоки, где держали заключенных» [4].

В наше місто досі саме так доставляють в’язнів, для цього є огороджене колючим дротом місце на залізничному вокзалі.

Всі накази мають підпис однієї людини — начальника управління НКВС Сталінської області старшого майора Соколинського, а для виконання вироку спрямовані «сержанту Госбезопасности Аксельроду». В наказах не вказано ім’я та по-батькові, а тільки звернення: «товарищ».

Завдяки існуючому в ГДА СБУ реєстру службовців органів державної безпеки стало відомо, що Аксельрод Леонід Соломонович (1908 року народження) мав вищу освіту, член ВКП(б) з 1932 року, працював в органах з 1932 року, проходив службу з 22 березня 1936 р. в Донецькій області, співробітник НКВС, комендант УНКВС, сержант Держбезпеки. 19 грудня 1937 р. його нагороджено орденом Червоної Зірки, 09 серпня 1938 р. звільнено. Причина — арешт судовими органами. Не відомо, яким чином Аксельрод уникнув репресій, але під час війни він служив на фронті та був комендантом особливого відділу 10-ї повітряної армії. На 1943 р. він — майор державної безпеки. У 1945 р. — командир 108-го ордена Червоної Зірки батальйону аеродромного обслуговування 5-ї повітряної армії. Вдруге нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню (теж двічі), медалями «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За оборону Сталінграду». У 50-х рр. — заступник директора Львівської опери.

Соколинський (Гімельман) Давид Мойсейович (06.1902–21.01.1940) закінчив у 1914 та 1916 рр. 3-класне вище початкове училище та 2-класне ремісниче училище в Одесі, член ВКП(б) з грудня 1920 р., старший майор Держбезпеки. З 3 квітня 1937 року по 25 лютого 1938 року — начальник УНКВС Донецької області (входив до складу Трійки). Нагороджений орденом Леніна (19.12.1937 р.). Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. 2 березня 1939 року його арештовано. 19 січня 1940 року — засуджено ВК ВС СРСР та розстріляно в Москві.

Старший лейтенант Добровольский (єдиний наказ адресовано саме йому) 21 березня 1939 р. був звільнений із виключенням з обліку та неможливістю використання на службі. Більше ніяких відомостей про нього немає.

Коменданти НКВС власноруч виконували вироки та розстрілювали засуджених. Аксельрод за свою роботу в Донецькій області отримав орден Червоної Зірки. Соколинський у складі обласної трійки НКВС засудив тисячі людей до страти та таборів, за що теж отримав винагороду — орден Леніна.

Наведемо прізвища тих, хто під час Великого терору був слідчим НКВС в Артемівську [1].

Шелудченко Матвій Іванович (1898—02.02.1940 рр.). З весни 1935 по 8 серпня 1937 року — начальник Артемівського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальник особливого відділу 80-ї стрілецької дивізії. На 29 вересня 1937 р. — начальник Артемівської міжрайонної слідчої групи УНКВС Донецької області. Розстріляний у Москві 2 (за іншими даними — 1) лютого 1940 р.

Демидов Олексій Петрович (03.06.1898—1960 рр.). Член ВКП(б) з 1919 р. З липня 1938 р. до грудня 1939 р. — начальник Артемівського міськвідділу НКВС. Помер у Харкові в 1960 р. Мав звання полковника держбезпеки.

Кристаль Анатолій Самійлович (1901—20.05.1938 рр.). Освіта — початкова. З осені 1937 по 22 березня 1938 р. — начальник Артемівського МВ НКВС. 23 березня 1938 р. заарештований. Повісився в камері. Старший лейтенант державної безпеки (23 березня 1936 р.). Член ВКП(б) з 1920 р.

У серпні 1937 р. були створені самостійні підрозділи — Дорожньо-транспортні відділи (ДТО) ГУДБ НКВС. На Донбасі діяли Північно-Донецький (м. Артемівськ) та Південно-Донецький (ст. Ясинувата) відділи. Начальником ДТО ГУДБ НКВС Північно-Донецької залізниці був капітан Держбезпеки Кочергінський Георгій Ізралієвич, заарештований 30 червня 1938р. та розстріляний 20 жовтня 1939 р. в Києві. Наведемо показання зі справи Кочергінського (мовою орігіналу):

«По свидетельству оперуполномоченного ОДТО НКВД станции Ворошиловград К. Т. Ковалёва, все чекисты-транспортники знали, что в Артемовске Г. И. Кочергинский и помощник начальника ДТО ГУГБ НКВД Северо-Донецких железных дорог Н. И. Антоненко "бьют во всю". Причем Н. И. Антоненко, до 1937 г. работавший секретарем одного из райкомов партии "как раз ударит арестованного, так и есть одна вербовка". К допросам арестованных привлекались беспартийные стрелки НКПС, которые избивали арестованных не хуже кадровых сотрудников НКВД. Во время выезда на места начальник ДТО ГУГБ НКВД Северо-Донецких железных дорог показывал подчиненным, как надо работать с врагами народа, на личном примере. По свидетельству А. В. Залозного, "в присутствии лично меня Кочергинский избивал арестованного Кравченко — немецкого шпиона, и Китаева — участника польской шпионской организации, приказывая и мне бить"» [1, с.40].

Наші припущення про розстріли в Артемівську в період 30-40-х років підтверджено, але пошук місць поховань триває. Для поширення інформації, що стосується репресій, створено сторінку в соціальній мережі Facebook. Кількість жертв була вражаючою, тому постає питання: чому в Бахмуті не існує місця вшанування пам’яті жертв червоного терору? Ми пам’ятаємо, що наприкінці 90-х років минулого століття на правому березі річки Бахмутки, неподалік міського базару, з’явилася кам’яна брила з написом: «Здесь будет установлен памятник жертвам политических репрессий», але вона швидко зникла.

Ми все ще продовжуємо жити в пострадянському просторі, в якому чиновники завжди з осторогою ставилися до теми політичних репресій. Бахмут у радянські часи був місцем катувань та розстрілів великої кількості людей та продовжував залишатись таким місцем аж до 90-х років, тому що закриті судові процеси над політв’язнями продовжувались у Бахмуті до відновлення незалежності України.

Зі свідчень мешканки села Званівка Марії Шваник стало відомо, що в 50-х роках на закритому суді в Бахмуті було засуджено бійців підрозділу УПА, що діяв на Донбасі (пані Марія не пам’ятає ані прізвищ, ані подробиць справи, адже переказувала історію з розповіді голови Званівського колгоспу, присутнього на засіданні суду). Коли до одного з засуджених прокурор гнівно проголосив, що його буде розстріляно в невідомому місці та поховано, як собаку, вояка відповів: «Настануть часи, і нас будуть згадувати як героїв».

Якщо нам вдасться віднайти місце поховань жертв радянського режиму та привернути до цього увагу мешканців Бахмуту та всього Донбасу, то це стане важливим кроком у розвіюванні міфу, що глибоко укорінився у свідомості більшості містян, про «щасливе радянське минуле».

Бак В.Ф., Кравченко С. О.