Отже, Тунку Абдул Рахман (8 лютого 1903 – 6 грудня 1990) – державний діяч Малайзії, який очолював уряд Малайзії та прелімінарних державних утворень у 1955-1970 рр. Він був першим прем’єр-міністром Федерації Малайї з 1955 по 1957 рік. Він очолював процес здобуття незалежності, який завершився 31 серпня 1957 р. Як перший прем’єр-міністр Малайї, він відігравав ключову роль у її політиці протягом наступних 13 років. У 1963 році він успішно об’єднав Федерацію Малайя, Британське Північне Борнео (перейменоване на Сабах), Саравак і Сінгапур до складу Малайзії. Однак напруженість між малайською та китайською громадами призвела до виходу Сінгапуру у 1965 р. зі складу федерації. Хоча він не зміг уповні впоратися з міжетнічними сутичками й заворушеннями у 1969 і подав у відставку в 1970, навіть критики вважають Тунку Абдул Рахмана непересічною постаттю  в історії Малайзії, «батьком-засновником» (Bapa Kemerdekaan та Bapa Malaysia) цієї країни, архітектором незалежності та формування Малайзії.

Тунку Абдул Рахман був сьомим сином і одним з 45 дітей Султана Абдул Хаміда Халіма Шаха, правителя Кедахського султанату. Він почав здобувати освіту в малайській початковій школі Алор-Сетара, а потім були різні малайські навчальні заклади та Бангкок. Зрештою він виграв грант і поїхав у Кембриджський університет, який закінчив у 1925 році. Після навчання він повернувся на Батьківщину. У січні 1931 року Тунку призначили кадетом на державній службі в Кедах. Згодом його перевели до Куліма на посаду помічника дільничного. У Кулімі Тунку присвячував значну частину свого часу подорожам районом та знайомству з проблемами селян, які становили 90% населення. Тунку також присвятив частину свого часу підготовці до іспиту з юриспруденції, щоб отримати право на підвищення. Він склав іспити з першої спроби.

Приблизно через рік Тунку підвищили до дільничного офіцера Паданг Терапа. Посада дільничного офіцера в цьому регіоні була непопулярною, оскільки у Куала-Неранг була поширена малярія. Проте Тунку наказав провести обстеження боліт, що межували з містом, отримав кошторис на осушення та звернувся до Державного секретаріату з проханням про виділення необхідних коштів. На жаль, прохання Тунку про отримання коштів було відхилене. Він знову написав до Державного секретаріату з проханням надати кошти для осушення боліт і позбавлення Куала-Неранга від основного місця розмноження носіїв малярії. Цього разу гроші надійшли, і роботи проводилися під наглядом Тунку.

У цей період Тунку одружився з Вайолет Колсон, яка жила у місті Пенанг. Проте вона переїхала до нього не одразу, бо в Кедасі існував закон, який забороняв членам королівської сім’ї одружуватися на не малайцях без попереднього дозволу правителя чи регента, і лише після смерті регента і призначення нового й більш поміркованого подружжя змогло воз’єднатися.  Ссекретар уряду, своєю чергою, теж не схвалив цей шлюб і призначив Тунку на ізольовану посаду дільничного офіцера в Лангкаві.

Район Лангкаві складався з групи островів, малозаселених, малокультурних і без доріг. Коли Тунку подав заявку на державні кошти на розвиток Лангкаві, його заяву було відхилено. Завжди винахідливий, геній у залученні до співпраці представників громадськості, Тунку призвів до спорудження причалу, а пізніше до відкриття кількох земляних доріг за рахунок грошей та матеріалів, які він збирав.

Друга світова війна застала Тунку в Лондоні. Він планував залишити державну службу та перейти до приватної практики після отримання кваліфікації адвоката. Тунку вдалося скласти першу частину іспиту в 1939 р. Однак з початком Другої світової війни Тунку було відкликано до Малайзії і наказано відновити службу на посаді дільничного офіцера в Кулімі, яку він обіймав протягом наступних трьох років.

Він відповідав за підготовку цивільного захисту, яка здійснювалася районними офіцерами. Тунку призначили заступником директора з питань запобігання авіаційним ударам у Південному Кеді. Тунку визнав необхідність підготовки до евакуації мирних жителів у випадку вторгнення, і в 1941 році він наказав побудувати шість «довгих будинків» з кругляку на низькому пагорбі, приблизно за дві милі від міста. Державний секретаріат не виділив кошти на цей проект, тому Тунку просив місцевих жителів робити пожертви, адже саме вони мали користуватися цими будинками під час імовірної евакуації.

До жовтня 1941 р. британські війська підготували оборонні позиції в Північному Кедасі. Вранці 8 грудня 1941 року почалося вторгнення японської армії. Після нападу швидко пішов наступ армії генерала Ямашити, яка безперешкодно висадилася на пляжах поблизу Сонгкла. Друга штурмова група вийшла на берег, без жодного протистояння, на узбережжі Петані і просунулася до Бетонгу та Кро. Третя, але менша група, висадилася неподалік від Кота Бару в Келантані, незважаючи на рішучу протидію.

Не знаючи про масштаби японського нападу, Тунку пішов до свого кабінету і встановив загальну тривогу для всієї повітряної сторожі. Пізніше того ранку він зустрівся з провідними крамарями та порадив їм евакуювати сім’ї до «довгого дому» (себто, до імпровізованого табору в більш безпечному місці).

Найстарший брат Тунку, що залишився живим, Тунку Бадлішах, змінив Тунку Махмуда на посаді регента в 1937 році, коли той помер. Тепер він контролював ситуацію, оскільки султан Абдул Хамід, хоч і був ще живий, був недієздатним. Близько дев’ятої години вечора Саєд Омар зателефонував Тунку і повідомив йому, що регент вирішив евакуювати 77-річного султана до Пенанга, а звідти-до Сінгапуру. Тунку не погодився з цим рішенням, відчуваючи необхідність того, щоб султан залишився зі своїм народом. Незабаром японці почали бомбардувати Пенанг. Тоді правитель і його сім’я виїхали.

Повернувшись у Кулім, Тунку з’ясував, що вся поліція більше не виходить на чергування. Перш за все, Тунку думав про те, як запобігти мародерству, і він закликав усіх членів розформованих добровольчих сил Кедаху у Кулімі прийти йому на допомогу. Ці люди сформували опікунський корпус, і Тунку організував для них патрулювання міста вночі. Він також відповідав за придбання урядових потужностей з виробництва рису у Баган-Сераї в Пераку. До 16 грудня 1941 року японська армія окупувала західне узбережжя Кедаху, включаючи всі головні міста. Японський військовий губернатор Кедаху, який обійняв посаду, призначив іншого з братів Тунку, Тунку Мохамеда Джеву, тимчасовим правителем до повернення султана в Алор Сетар.

17 грудня султан та його родина й старші чиновники уряду штату вирушили в Алор Сетар з японським військовим супроводом. У Кулімі Тунку неохоче залишався окружним офіцером ще один рік як співробітник японської військової адміністрації. Непорозуміння між Тунку та японськими чиновниками були частими, і його усунули з посади. Незабаром тайці очолили всі процеси й Тунку призначили начальником освіти.

У 1942 році японці перевезли тисячі молодих малайців-чоловіків для роботи на будівництві залізниці з Північного Сіаму до Бірми. Тунку допоміг влаштувати і деяких втікачів з цього пекельного будівництва залізниці, не зважаючи на величезний ризик.

Через тиждень після того, як 6 та 9 серпня 1945 року атомні бомби були скинуті на Хіросіму та Нагасакі відповідно, японський імператорський уряд у Токіо погодився на безумовну капітуляцію.

Після капітуляції японців почали говорити про незалежність і обговорювати, як її можна досягти. Малайські організації були утворені на півострові з подібними цілями, але, на жаль, будь-яка координація між ними була відсутня. 10 жовтня 1945 року Державний секретар колоній опублікував свою Заяву про політику щодо «малайського союзу». У Кедасі обидві головні малайські організації проводили мітинги та протести. Тунку виступав рішуче на цих мітингах, але рекомендував діяти мирними засобами.

Гарольд Макмайкл, представник уряду Великобританії, прибув до Куала-Лумпура 11 жовтня 1945 р. Він приїхав в Алор-Сетар після відвідування султанів Джохору, Селангору, Пахангу та Пераку, де отримав підписи під новим договором. У Кедасі Макмайклу було сказано, що правитель проконсультується зі своєю Державною радою, перш ніж обговорювати це з ним. У процесі  консультацій у кожному районі та центрі проводилися мітинги проти опозиції. Тунку був одним з найпопулярніших доповідачів в Алор-Сетар, Сунгай Петані та Кулімі, але його не запросили брати участь у дискусіях, які скликав його зведений брат, Бадлішах. Після трьох днів переговорів султан наслідував приклад своїх правителів-братів. Капітуляція султана була піддана жорсткій критиці з боку громадськості та Тунку. Макмайкл повернувся до Лондона, зібравши всі підписи правителів під новим договором. Тоді прем’єр-міністр Великобританії оголосив, що Малайський союз набере чинності 1 квітня 1946 року.

Британський офіцер, який займав посаду Тунку до війни, був призначений начальником освіти Кедаху на його місце. Уряд штату не надав Тунку нової посади. У цей період Тунку не працював у жодній малайській організації. Тоді Тунку вирішив відновити навчання в Англії та  подав заяву на 18-місячну відпустку. Він прибув до Ліверпуля 27 грудня 1946 року і поїхав потягом до Лондона,  де й провів наступні 18 місяців.

Коли він склав усі свої іспити з права, Тунку відплив назад до Малайзії в Пенанг. Через кілька днів він зателефонував секретареві Уряду, щоб повідомити його, що він зараз є кваліфікованим адвокатом, але прийом був нейтральним. Тунку було доручено звітувати перед державним юрисконсультом для виконання обов’язків заступника прокурора. Його робота була рутинною, і він цілими днями читав матеріали справ.

Тунку запропонували очолити кедахське відділення Об’єднаної малайської національної організації (англ. –       United Malay National Organisation (UMNO)), політичної партії, яку створив Дато Онн бен Джафар. Але незабаром Генеральний прокурор Фостерс-Саттон відвідав Кедах і зустрівся з Тунку в його кабінеті, щоб запитати, чи не хотів би він отримати нову посаду у Куала-Лумпурі. Тунку погодився. У Куала-Лумпурі Тунку було надано офіс у Федеральному секретаріаті разом з іншими заступниками прокурора. Робота Тунку отримала позитивні відгуки, і він був переведений з підвищенням на посаду голови суду Селангора. Водночас в ОМНО назрівала політична криза. Коли під час надзвичайної ситуації в Малайзії заколотники-комуністи розпочали збройне повстання з баз в джунглях, засновник та президент ОМНО Онн відчув потребу в міжетнічній злагоді та політичній партії ширшого штибу.

У серпні 1951 року в Куала-Лумпурі мала відбутися Генеральна Асамблея, і Онн дав зрозуміти, що якщо його пропозиції не будуть прийняті на цій зустрічі, він піде у відставку. Обговорюючи кризу, малайські лідери визнали, що вони повинні знайти наступника Oнну. У той час якості Тунку як лідера були майже невідомі за межами Кедаху. Нарешті, трьом кандидатам, включаючи Тунку, було запропоновано висунути кандидатуру на посаду президента, якщо Онн піде у відставку. Після довгих переконань Тунку неохоче прийняв пропозицію. Асамблея ОМНО зібралася 23 серпня 1951 р., на якій Тунку набрав 57 голосів, а його найближчий суперник – 11. У своїй промові з цієї нагоди Тунку вимагав якомога швидшого надання незалежності Малайї. Тунку все ще був головою сесійного суду в Куала-Лумпурі, щоденно виконуючи обов’язки, отримуючи державну заробітну платню та проживаючи в урядових приміщеннях. Тунку повідомив Верховного суддю про свій намір піти у відставку з державної служби.

В очах пересічного члена ОМНО, Тунку був насамперед братом султана Кедаху та членом королівського дому, який мав певний авторитет у Малайї. Тунку володів багатим досвідом роботи дільничним офіцером у Кедасі, що дозволяло йому розуміти та співчувати проблемам сільського населення, яке складало значну частину членства в ОМНО.

Йдучи в відставку, Онн Джафар передбачав, що партія розпадеться протягом трьох місяців. Але ще до кінця цього періоду стало зрозуміло, що хоча впливові китайці та деякі видатні індійці та цейлонці стали членами нової партії Онна Джафара, небагато малайців зробили це. Тунку висловив думку, що усі громади країни не можуть бути об’єднані в єдину політичну партію. Він вважав, що кожна спільнота потребує своєї політичної партії та своїх політичних лідерів, і він був правий. Перше випробування сили між усіма конкуруючими політичними партіями відбулося у січні 1952 р.

6 жовтня 1951 року Генрі Гарней був убитий у засідці головорізами-комуністами. Його замінив генерал Джеральд Темплер, який приніс із собою нову політику британського уряду в Лондоні. Темплер мав направити малайців до створення об’єднаної малайської нації. Політика також закликала до партнерства всіх громад. Щоб реалізувати цю нову політику, уряд погодився провести вибори на рівні муніципальної та міської рад як перший крок до демократичного уряду, і Куала-Лумпур був обраний одним із місць проведення експерименту. Усі існуючі політичні партії були готові до участі у змаганнях.

Однією з таких політичних організацій була Малазійська китайська асоціація або MКA. MКA була створена у 1949 році двома чоловіками, полковником Х. С. Лі, президентом гірничодобувної асоціації Selangor, та Таном Ченгом із Малакки. Йому спало на думку, що якби MКA та ОМНО об’єдналися на муніципальному рівні, їхні шанси на успіх були б більшими. Разом із його заступником вони зустрілися і попросили схвалення Дато Яхаї, голови ОМНО в Куала-Лумпурі. Вони швидко дійшли згоди. Під головуванням полковника Х. С. Лі було створено об’єднаний комітет від MКA та ОМНО, і було обрано 12 кандидатів, по одному для кожної області, малайці, китайці та один індієць. Тоді комітет розпочав енергійну кампанію, щоб заручитися підтримкою “Альянсу”.

Новини про це з’явилися у всіх провідних газетах. Тунку був у відрядженні, коли він прочитав новини. Йому зателефонував лідер ОМНО у Куала-Лумпурі з проханням негайно повернутися на обговорення. Дорогою на зустріч з керівниками ОМНО у Куала-Лумпурі він побачив провідного члена партії Незалежності Малайї і поцікавився його думкою щодо “Альянсу”. Тунку зіткнувся з протестами деяких колег-політиків, але він сказав їм, що підтримує Альянс і має намір допомогти у кампанії в Куала-Лумпурі.

Під час підрахунку голосів 16 лютого 1952 р. “Альянс” отримав дев’ять місць, партія незалежності Малайї – два та одне незалежне. Успіх Альянсу ОМНО-MКA повторився на інших виборах до муніципальних та міських рад, починаючи з Джохор-Бару, де, на превеликий жаль для Дато ‘Онна, «Альянс» здобув усі місця.

Тунку продовжив муніципальні вибори, провівши 3 лютого 1953 р. конференцію за круглим столом, на якій були присутні керівники MКA та ОМНО у Клубі шахтарів Селангора в Куала-Лумпурі. Усі погодилися створити постійний альянс UMNO та MCA як політичний орган, ключовою метою якого є незалежність країни.

Вони також обговорили можливість формування єдиного фронту з Партією незалежності Малайї (ПНМ). Тунку домовився про зустріч з Онном. Він прийшов разом з Х. С. Лі та доктором Ісмаїлом. Онн привів трьох адвокатів та двох державних службовців. На зустрічі Онн сказав Тунку, що ПНМ може працювати разом з лідерами Альянсу, лише якщо вони розформують Альянс і приєднаються до ПНМ. Тунку намагався знайти підстави для компромісу, але Онн був непохитним, і зустріч закінчилася. Тунку принципово не погодився з концепцією Онна про єдину політичну партію, що складається з представників усіх громад. Він інстинктивно знав, що кожній громаді потрібна своя політична партія. Виклик, який стояв перед ним, – знайти спосіб об’єднати партії громад. Незабаром лідери Альянсу знову зустрілися, щоб обговорити свою кампанію. Вони підготували пропозиції, які включали прохання про обрану більшість та чітку дату перших виборів.

Під час обговорення вимог Альянсу на Законодавчій раді Онн сказав Законодавчій раді, що проведення виборів слід планувати як поступовий процес, і він поставив під сумнів вимогу Тунку. Зауваження Онна були передані держсекретарю і дещо зашкодили Тунку.

У серпні 1953 року Джеральд Темплер запропонував Тунку портфель уряду, але Тунку відмовився. На початку липня 1953 р. уряд створив робочий комітет для вивчення можливості проведення державних та федеральних виборів. Комітет був створений після того, як Темплер отримав згоду малайських правителів, які спочатку дуже неохоче приймали такі пропозиції через страх перед тим, що може статися з ними у випадку надання незалежності. Коли були оголошені імена членів виборчої комісії, Тунку зауважив, що більшість із них є прихильниками Онна Джафара.

Під час обговорення учасники об’єдналися у дві групи. Більшість схвалила певні рекомендації, тоді як меншість Альянсу не погодилась і внесла свої пропозиції. Коли більшість рекомендацій було прийнято і запропоновано урядом. Представники Альянсу по всій країні зустріли пропозиції уряду гучними вигуками: “Мердека” («Свобода!»). На той час рекомендації були направлені до Лондона, і Тунку, консультуючись з лідерами Альянсу, вирішив, що вони повинні попросити про співбесіду з держсекретарем у Лондоні. Тунку надіслав велику телеграму державному секретарю з проханням зустрітися з делегацією Альянсу.

14 квітня 1954 р. надійшла відповідь від державного секретаря, який відхилив прохання про співбесіду. Були проведені екстрені зустрічі керівників ОМНО та MКA та прийнято рішення. Рішення піддавалося серйозній критиці як всередині Альянсу, так і за його межами, і для того, щоб продовжити, потрібні були велика мужність і рішучість. Далі були фінансові проблеми. Тунку закликав до екстреної зустрічі в ОМНО в Малацці, де він попросив фінансової допомоги. Відповідь членів ОМНО була швидкою. Певна сума грошей і навіть особисті ювелірні вироби були передані Тунку. Після деяких останніх поїздок, Тунку та Т. Х. Тан виїхали з Сінгапуру 21 квітня 1954 до Лондона. Тунку прилетів до Лондона, усвідомлюючи сумніви партнерів по Альянсу та сильну критику з боку урядовців.

Перед від’їздом він усвідомлював, що Онн Джафар розпустив ПНМ і створив нову політичну партію під назвою “Parti Negara”. Але Тунку також усвідомлював, що він повинен діяти тут і зараз, адже надання незалежності не можна було відкладати на невизначений термін. У середині квітня 1954 р. Лондон був холодним, вологим і безрадісним. Для зустрічі з Тунку не було навіть одного репортера. Знаючи, що фінансові ресурси обмежені, Тунку взяв Т.Х. Тана з собою до готелю Gloucester Road і забронював двомісний номер. Потім він зателефонував своєму старому другові, Девіду Рісу, який тоді був видатним членом британської лейбористської партії.

Девід Ріс був цінним і впливовим союзником. Девід Ріс був заступником державного секретаря парламенту з питань колоній при лейбористському уряді з 1947 по 1950 р. Наступного ранку Тунку і Тан пішли на зустріч до нього. Девід Ріс пообіцяв зробити все можливе, щоб переконати Олівера Літтлтона прийняти Тунку та його делегацію. Його зусилля виявилися плідними, і 24 квітня Літтлтон погодився зустрітися з Тунку. Однак була одна проблема. Літтлтон домовився виїхати до Уганди з офіційним візитом наступного дня і мав повернутися 10 травня. Чекати треба було довго, а їхні фінансові ресурси були практично вичерпані, але Тунку вирішив залишитися.

Тим часом за допомогою Девіда Ріса Тунку дав прес-конференцію, на якій пояснив народну підтримку Альянсу. Потім він мав зустрічі з членами парламенту всіх трьох партій. Розслаблена манера Тунку, вільне володіння розмовною англійською мовою та геніальна особистість привабили  аудиторію і дали достатньо виправдання для його місії.

Поки Літлтон перебував за кордоном, Тунку підготував свій короткий виклад, і 14 травня Тунку, Абдула Разака та Т. Х. Тана ввели до кабінету держсекретаря у Колоніальному офісі. Тунку детально пояснив погляди Альянсу на важливість  обрання дієздатної більшості та необхідність дострокових виборів, але держсекретар наполягав, щоб Альянс випробував пропозиції щодо виборів колоніального офісу. Тунку далі наполягав на своєму, але держсекретар не погодився на його пропозицію.

Нарешті зустріч підійшла до кінця. Тунку довелося відлетіти 20 травня, щоб відвідати дебати щодо пропозицій Виборчої комісії у Законодавчій раді. Лист з Колоніального бюро був доставлений до готельного номера Тунку 19 травня. Його було красиво сформульовано, але зміст можна було б узагальнити двома словами – без змін. Т.Х. Тан передав суть відповіді співголові Альянсу Тану Ченгу Локу. Наступного дня вони з Тунку виїхали з Лондона, залишивши Абдула Разака відкрити Бюро свободи ОМНО-МКА Мердека, через яке в Англії можна було б розповсюджувати інформаційні матеріали на підтримку незалежності.

У Куала-Лумпурі Тунку зустрівся з членами Виконавчого комітету ОМНО вранці, а з членами «круглого столу Альянсу» тієї ж ночі. Лідери Альянсу погодилися, що місія досягла певного успіху. Також було досягнуто домовленості про те, що прохання державного секретаря про надання суду пропозицій щодо виборів не може бути прийнято. Вони підготували резолюцію, підготовлену полковником Х.С. Лі, відкидаючи пропозиції Колоніального відомства. Наступного дня Тунку, доктор Ісмаїл та Леонг Ю Ко, генеральний секретар MКA, віднесли резолюцію до кабінету генерала Темплера. Темплер прочитав документ без коментарів, а потім попросив відкласти затвердження резолюцій для преси.

На засіданні круглого столу цієї ночі Альянс був непохитним, і бойкот набув чинності. Участь у ньому взяли близько тисячі членів Альянсу на всіх рівнях. Це був тонкий процес з результатами, які відчувалися не одразу, але мали кумулятивний ефект. Бойкот зазнав широкої критики. Державний секретар закликав верховного комісара провести консультації з правителями. Тунку вирішив, що Альянс повинен виявити ініціативу і спершу викласти свою точку зору.

Того дня, близько 2 тисяч прихильників Альянсу зібралися біля офісу уряду на підтримку пропозицій. Спроби зламати бойкот Альянсу робили генеральний прокурор Майкл Хоган, а виконуючий обов’язки головного секретаря Девід Грей, Хоган і Грей зустріли Макгілліврея зі своїми пропозиціями, і верховний комісар погодився з їхньою ініціативою.

Тоді Хоган і Грей зустріли Х.С. Лі в Куала-Лумпурі та пояснили мотиви їхнього візиту. Потім Х.С. Лі зв’язався з Тунку та доктором Ісмаїлом, який перебував у Джохор-Бару з новиною. Тунку позитивно відреагував на запропонований компроміс, але він хотів отримати додаткові гарантії від самого верховного комісара. 6 липня Макгілліврей підписав лист, у якому погодився на запит Альянсу, отримавши схвалення від Літтлтона. Тоді Альянс скасував бойкот.

Після цього вибори до державних рад за участю Альянсу могли розпочатися. Тунку та його колеги невтомно їздили регіонами, щоб підготуватися до майбутнього випробування сил. У день висування кандидатів Альянс вніс кандидата до кожного з 52 округів. Партія Негара подала 30 кандидатів: 29 малайців та один китаєць. Ще чотири політичні партії подали загалом 29 кандидатів. Вісімнадцять інших висувались як незалежні.

Вибори відбулися 27 липня 1955 року, вони стали єдиними виборами перед незалежністю у 1957 році. Тунку переміг більшістю більше ніж 20 000 голосів, Сулайман переміг 5,943 голосами, а Дато Онну вдалося набрати лише 2802 голоси. Альянс отримав 51 місце, ісламська партія – лише одне місце, а Національна партія – жодного.

Верховний комісар Макгілліврей запросив Тунку до Королівського дому для першого офіційного обговорення у неділю, 31 липня. Тунку передав Верховному комісару список із 11 міністрів Кабінету міністрів: шістьма малайцями, трьома китайцями та двома індійцями. Список все одно довелося передати правителям для їхнього офіційного узгодження, що мало зайняти деякий час. 1 серпня Тунку прийняв помічник британського секретаря уряду в будівлі Федерального секретаріату.

9 серпня Тунку зробив своє перше звернення до нації зі старої дерев’яної споруди на Янг-роуд у Куала-Лумпурі. Він сказав:

«Я надзвичайно сильно сповнений рішучості досягнути самоврядування та Незалежності якомога швидше конституційними засобами. Інші були зобов’язані боротися з колоніальною владою до того, як вони досягли своєї свободи, і це не буде необхідним у Малайї.

Альянс довів, що має підтримку щонайменше 80 відсотків дорослого населення, і що три основні спільноти тісно співпрацювали на всіх рівнях, щоб виграти вибори. Я скористаюся нагодою, щоб під час його візиту до Куала-Лумпура попросити нового державного секретаря колоній якнайшвидше організувати конституційні переговори в Лондоні, оскільки нинішня Федеральна Конституція діє.

Надзвичайна ситуація в Малаї продовжує перешкоджати прогресу та забирати кошти, які слід використати на розвиток, і я постараюся припинити надзвичайну ситуацію за допомогою нової ініціативи. Нарешті, я запевняю урядовців, які належать до інших політичних партій, що у них немає підстав боятися офіційної немилості».

У Великобританії відбулися чергові загальні вибори, на яких знову перемогли консерватори. Новим державним секретарем колоній став Алан Леннокс-Бойд. Він мав відвідати Малайю та бути присутнім на новому засіданні Законодавчої ради 1 вересня. На своїй першій неофіційній зустрічі в Королівському домі в Куала-Лумпурі Тунку виявив несподівану спорідненість з новим держсекретарем. Вони вміли вільно висловлюватись, і у них було почуття гумору. Леннокс-Бойд погодився провести конституційні переговори в Лондоні в січні 1956 р. за умови представлення правителів. Коли у вересні 1955 року правителі зібралися на своїх конференціях у Куала-Лумпурі, Тунку шукав і отримав особливу аудиторію. Тунку попросив правителів призначити представників для конституційних переговорів, які відбудуться в Лондоні. З наближенням днів для переговорів обговорювалися плани поїздки.

Нарешті, 1 січня 1956 р. обидві делегації разом вирушили з Сінгапуру до Карачі в Азії. Перед тим, як прибути до Карачі, їхні пропозиції були доопрацьовані, і вони увійшли до Ланкастерського дому в Лондоні 16 січня як місія Мердека з єдиним лідером – Тунку.

Нарешті, 8 лютого 1956 року, на п’ятдесят третій день народження Тунку, він і Леннокс-Бойд підписали угоду про незалежність, заплановану на серпень 1957 року. Тунку та його місія виїхали з Лондона 16 лютого, зробили невелику перерву в Каїрі і через чотири дні приземлилися в Сінгапурі.

Наступного дня Тунку вирушив у Малакку, де вирішив публічно оголосити про їхні успіхи. Його виступ був простим і коротким, він супроводжувався постійними вигуками: «Мердека». Незабаром після повернення Тунку з Лондона в Куала-Лумпурі була створена Конституційна комісія. Комісія подорожувала кожним штатом, заслуховувала свідчення та отримувала меморандуми. Національна рада Альянсу місяцями готувала детальний меморандум від комісії, більшість з якого була прийнята.

Звіт комісара був опублікований у Куала-Лумпурі в лютому 1957 року. Після цього Макгілліврей створив робочий комітет для підготовки остаточних рекомендацій для розгляду уряду Великобританії. Коли згадувалося питання “jus soli” (громадянство за правом народження), Тунку, як натхненному дипломату, вдалося переконати керівників МКА погодитися з його відхиленням від офіційних рекомендацій.

Тунку Абдул Рахман відігравав провідну роль у політиці незалежної Малайї (яка стала Малайзією в 1963 р.) і привів Альянс до переконливих перемог на всезагальних виборах 1959 та 1964 років. Він був не тільки першим прем’єр-міністром Малайї, а й міністром закордонних справ країни.

Утворення Малайзії стало одним з його найбільших досягнень. У 1961 році він виступив з промовою в Асоціації іноземних кореспондентів Південно-Східної Азії у Сінгапурі, запропонувавши федерацію Малайї, Сінгапуру, Сабаху, Сараваку і Брунею. 16 вересня 1963 року, коли утворилася федерація всіх цих держав, крім Брунею, Тунку Абдул Рахман офіційно став прем’єр-міністром Малайзії.

Однак етнічний баланс суттєво змінився зі включенням Сінгапуру, що збільшило частку китайців. І ОМНО, і MКA нервували з приводу можливого звернення Партії народної дії (ПНД) Лі Куан Ю до виборців у Малайї, і намагалися організувати вечірку в Сінгапурі, щоб оскаржити позицію Лі там, незважаючи на попередню домовленість про те, що він цього не зробить. Лі, своєю чергою, помстився, висунувши кандидатів від ПНД у Малайзії на федеральних виборах 1964 року, здобувши одне місце.

Це змусило Тунку вимагати назавжди вилучити Сінгапур із союзу Малайзії. Це розпорядження призвело до укладення Угоди про незалежність Сінгапуру 1965 р., яка призвела до повної незалежності Сінгапуру від Малайзії. Того ж дня, 7 серпня 1965 року, Тунку оголосив парламенту Малайзії в Куала-Лумпурі, що він повинен проголосувати за резолюцію про виключення Сінгапуру з Федерації, а відокремлення та незалежність Сінгапуру офіційно відбулися 9 серпня 1965 року.

На загальних виборах 1969 року більшість Альянсу (в парламенті) значно зменшилася. Демонстрації після виборів викликали міжетнічні заворушення 13 травня в Куала-Лумпурі. Деякі керівники UMNO на чолі з Тун Абдулом Разаком критично ставилися до рішень Тунку під час цих подій, і комітет з надзвичайних ситуацій оголосив запровадження надзвичайного стану.

Повноваження Тунку на посаді прем’єр-міністра були суттєво обмежені. І 22 вересня 1970 він вирішив піти у відставку з посади прем’єр-міністра, яку посів Абдул Разак. Згодом, у червні 1971 він пішов з посади президента ОМНО.

Тунку Абдул Рахман був рішучим борцем з комуністичною заразою в регіоні, поширення якої підтримувалося і російсько-радянськими імперіалістами, і КНР. Коли комуністичні банди, які складалися майже повністю з етнічних китайців, почали збройні виступи, Тунку доклав зусиль для того, щоб переконати їх скласти зброю, заявляв про можливість амністії у такому випадку. Однак, на перемовинах, які відбувалися біля кордону з Таїландом, головач комуністичних банд Чін Пен відмовився скласти зброю і вимагав легалізації комуністичної партії, щоб отримати можливість безперешкодно поширювати людиноненависницьку ідеологію комунізму. Коли Тунку Абдул Рахман зрозумів, що іншого вибору немає, він припинив дискусії і відкликав попередні пропозиції. Незважаючи на усі труднощі, він ухвалив надзвичайно мудре рішення і повів рішучу боротьбу з комуністичною заразою, яка тривала довго, але, зрештою, завершилася успішно і Малайзія повністю подолала комуністичну загрозу і знешкодила заразне сім’я злочинної ідеології й нейтралізувала її послідовників. Це стало вкрай важливим фактором для розбудови успішної демократичної держави. Ще у 1956, з цього приводу, Тунку заявив: «Я повністю впевнений, що малайський народ надасть свою повну підтримку моїм вчинкам». Зрештою, так і сталося.

Що стосується релігійних справ, то Тунку зробив іслам офіційною релігією Федерації в 1960 році, заснував Ісламську організацію добробуту (PERKIM) – організацію, яка допомагає наверненим мусульманам пристосуватися до нового життя у якості мусульман. Він був президентом PERKIM до кінця свого життя. У 1961 році в Малайзії відбувся перший Міжнародний конкурс декламаторів Корану, подія, яка стала можливою завдяки ідеї Абдул Рахмана, який організував перші змагання державного рівня в Кедасі у 1951 році.

Малайзія є членом-засновником Організації ісламського співробітництва. Її штаб-квартира знаходиться в Джидді, але вона була заснована на Конференції ісламських націй, що відбулася в Куала-Лумпурі в 1969 році. Тунку був її першим генеральним секретарем з 1970 року.

З нагоди свого 80-річчя від дня народження, 9 лютого 1983 року, Тунку заявив, що «країна має багатонаціональне населення з різними переконаннями. Малайзія повинна продовжувати існувати як світська держава з ісламом як офіційною релігією». У тому ж номері «Зірки» Тунку підтримав третього прем’єр-міністра Малайзії Хусейна Онна, який заявив, що «нація все ще може функціонувати як світська держава з ісламом як офіційною релігією».

Тунку помер мирно 6 грудня 1990 року у віці 87 років. Серед тих, хто був свідком його останнього подиху, були головний секретар Тун Ахмад Сарджі, прем’єр -міністр Махасір Мухаммад та деякі інші. Пізніше прем’єр-міністр наказав головному секретарю оголосити про смерть Тунку. Він був похований у королівському мавзолеї Ланггар в Алор-Сетарі відповідно до його бажання, підписаного за день до смерті. Спадщина Тунку Абдул-Рахмана всебічно вивчається у сучасній Малайзії, а пам’ять про нього вшановується на багатьох рівнях, адже він дійсно є однією з ключових постатей в історії Малайзії.

Юрій Косенко

Голова правління ГО «Українська Ініціатива»

Шановні присутні! Я радий вітати вас на заході, присвяченому дружній по відношенню до України державі – Тунісу. У більшості наших співвітчизників Туніс асоціюється з курортами, туризмом і відпочинком. Звісно, цього не можна заперечувати. Туніс є популярним туристичним напрямком, а на численних туніських курортах можна гарно відпочити. Однак таке уявлення про Туніс є дуже однобічним та неповноцінним. Перш за все, Туніс – це країна з унікальною і давньою історією, з величезною кількістю пам’яток архітектури світового рівня, з багатою культурою й розвиненим громадянським суспільством.

Історія країни сягає своїм корінням глибини тисячоліть. Автохтонні мешканці Тунісу – бербери амазіг, хоча вони зазнали асиміляції, але в сучасному Тунісі й досі можна їх побачити й почути їхню мову, наприклад, в таких місцевостях, як Матмата й острів Джерба. Як зазначає автор відомої книжки «Короткий курс історії Тунісу» Туркія Лабіді Беняхья, унікальне змішання різних етносів – берберів, фінікійців, римлян, вандалів, візантійців, арабів, іспанців, турків, французів – призвело до появи і становлення сучасної туніської нації, кожен з цих етнічних компонентів зробив свій особливий внесок у процес її розвитку.

Ще зі школи ми вивчаємо деякі події, що розгорталися на теренах сучасного Тунісу, як от поява Карфагену, який впродовж тривалого часу був одним із головних центрів світової культури й геополітики, його війни з Римом, так звані Пунічні війни, які, зрештою, призвели до зруйнування старого, фінікійського, Карфагену. У школах ми вивчаємо життя та діяльність полководця Ганнібала, завоювання, які здійснив Укба ібн Нафі, діяльність таких середньовічних осередків культури, як Кайруан та Аз-Зейтуна, – усе це безпосередньо відбувалося на території сучасного Тунісу…

Але я зараз не збираюся читати якусь лекцію про історію Тунісу та його культуру, – для повноцінного висвітлення цього, зрештою, знадобилася б не одна така лекція. Я радше хочу акцентувати увагу на декількох ключових для розуміння унікальності Тунісу аспектах.

Отже, багато в чому Туніс був першим. Наприклад, найдавніший з відомих науковцям культових об’єктів на планеті (умовно його можна назвати «храмом») знаходиться на території сучасного Тунісу, в місцевості Ель-Гуттар, неподалік від Гафси, – ця конструкція з кременю має вік близько 40 000 років. До речі, у тому, що стосується релігійного життя, внесок Тунісу є великим. Так, з Тунісом пов’язані християнські теологи світового рівня: Кипріян, Тертуліан та Августин Блаженний. Перші два народилися в Карфагені, а що стосується Августина Блаженного, то його життя було тісно і безпосередньо пов’язане з цим містом. Так само, в Тунісі народилися, жили й працювали юдейські теологи: Абба Карфагенський (ІІІ ст. н.е.), Ісаак Ламброзо (1680 – 1752), Ісхак ібн Імран, засновник філософської школи Іфрікійя, та Ніссім бен Якоб (990 – 1062) з Кайруану, який мав титул гаон і його твори досі вивчаються юдеями. Цілком логічно, що, оскільки Туніс є мусульманською країною, ціла низка видатних мусульманських теологів пов’язана з ним. Ми можемо згадати імена таких із них, як Мухаммад ат-Тагір ібн Ашур, що написав «Трактат про цілі Шаріату», – ця прогресивна праця значно випередила свій час, – Таггар Хаддад, який став автором так само новаторської книги «Наші жінки в релігії та в суспільстві», велетень думки Ібн Хальдун (про нього я згадаю окремо трохи пізніше). Звісно, не можна оминути увагою такі визначні осередки ісламської культури, як університет Аз-Зейтуна та Кайруан. Релігійне життя в Тунісі, незважаючи на певні ексцеси, завжди характеризувалося толерантністю.

В Тунісі була ухвалена перша в Арабському світі конституція. Це сталося ще у 1861 році.

Туніс став першою арабською і мусульманською країною, в якій було скасовано рабство. Це сталося в часи правління бея Ахмеда, у 1846 році. Для порівняння, можна згадати, що у США рабство було скасоване тільки у 1865 році. До речі, коли ми говоримо про бея Ахмеда, варто згадати ще одну дуже важливу подію. Під час Кримської війни (1854–1856) бей Ахмед відрядив 4000 туніських вояків для участі у війні проти Росії. Сотні туніських воїнів загинули на землі українського Криму у боротьбі проти російських імперіалістів, які марили тоді (як марять і досі) загарбанням та підкоренням Сходу. Це питання варто вивчати і досліджувати окремо.

Також Туніс став чи не найпершою арабською країною, яка визнала незалежність України. Це сталося 25 грудня 1991 року.

Історія Тунісу, як я вже казав, є неймовірно багатою і цікавою. У межах стислого виступу, на жаль, немає можливості навіть побіжно розглянути її. Все ж таки, один цікавий момент варто згадати. Ми зі школи пам’ятаємо, що римляни зруйнували Карфаген у 146 році до н.е. (після чого на руїнах старого Карфагену, фінікійського, постав новий Карфаген – римський) й підкорили Північну Африку. Це, звісно, так і було. Але коли стародавній Рим занепав і у 439 році вандали під проводом Гензеріка (Гейзеріха) захопили Карфаген, вони ж таки незабаром, у 455 році, здійснили похід на сам Рим, захопили його і грабували впродовж двох тижнів. Головною базою походу вандалів на Рим став саме Карфаген, а його мешканці взяли участь у цьому поході. Так, через багато років відбулася своєрідна помста Риму за зруйнування старого Карфагену.

Не можу не згадати ще один, дуже цікавий момент. Імператор Візантії Іраклій був за походженням карфагенцем і мріяв про перенесення столиці Візантійської імперії на територію нинішнього Тунісу…

Оскільки сьогоднішній наш захід називається «День культури Республіки Туніс», я хотів би додати декілька штрихів до змалювання культури цієї країни, назвати бодай декілька знакових імен.

Всесвітньо відомий велетень думки, мислитель, політик, історик, один із батьків соціології Ібн Хальдун (1332–1406) народився саме в Тунісі доби правління династії Хафсидів. Він є автором уславленого історіософського трактату «Мукаддіма» («Вступ»), у якому дослідив причини розквіту й занепаду держав, проблеми корумпованості владної верхівки, висловив цілу низку передових поглядів у царинах соціології й економіки (зокрема, зробив значний внесок у розвиток теорії вартості). Також він написав не менш відому десятитомну працю під назвою «Кітаб аль-ібар» («Книга прикладів»), у якій проаналізував на основі власної новаторської методології усю світову історію. Праці Ібн Хальдуна зараз відомі усьому світові, вони вивчаються й перекладаються різними мовами. Ще тоді, у XIV сторіччі, Ібн Хальдун визначив три головні засади для розбудови успішної держави: свобода громадян, справедливість та освічений народ. Плин сторіч неодноразово підтверджував правильність висновків геніального мислителя.

Не можна не згадати ще одного дійсно визначного мислителя й державного діяча, діяльність якого пов’язана з Тунісом, а його портрет зображено на банкнотах номіналом у 20 динарів, пам’ятник на його честь споруджено у столиці країни – місті Туніс. Йдеться про Хайреддіна-пашу, який впродовж 1873–1877 років обіймав посаду головного візира Тунісу й намагався здійснити цілу низку прогресивних реформ. Він залишив після себе неймовірно цінну теоретичну спадщину, у якій проаналізував причини відсталості й занепаду мусульманського світу. Він заснував перший національний коледж, Національну бібліотеку. Цікаво зазначити, що Хайреддін-паша був черкеського походження, а його батько загинув від рук російських загарбників під час імперіалістичних загарбницьких війн Росії на Кавказі.

Однією зі знакових постатей туніської культури є геніальний поет Абуль-Касем аш-Шаббі (1909–1934), який прожив лише 25 років, але вірші його й досі продовжують надихати мільйони людей у всьому світі. Однак я не буду детальніше зупинятися на житті і творчості Абуль-Касема аш-Шаббі. По-перше, зусиллями ГО «Українська Ініціатива» ще у 2018 було видано збірку творів Аш-Шаббі в перекладі українською мовою, у цій книжці міститься й біографічна довідка про нього (збірка творів Абуль-Касема аш-Шаббі поширювалася під час заходу). По-друге, сьогодні ви зможете почути деякі вірші Абуль-Касема аш-Шаббі, які декламуватимуться арабською мовою та в перекладі українською.

Ще одна постать, яку мене просили згадати сьогодні у своїй промові, це видатна туніська співачка На’ама (Халіма Ельшейх; 27.02.1936–18.10.2020). Свій псевдонім, який у перекладі означає «витонченість, граційність», а ще одне його значення – «милість, благостиня», вона отримала від уславленого композитора Салаха аль-Магді. Вона народилася в Азмурі, на півночі країни. На’ама зробила великий внесок в естрадну обробку народних пісень, збирання туніського фольклору. На жаль, зовсім недавно, 18 жовтня цього року, видатна туніська співачка померла.

Я хотів би також зазначити, що після здобуття незалежності Тунісом від Франції 20 березня 1956 року Туніс під проводом першого президента Хабіба Бургіби витрачав близько 20% бюджету на освіту. Це призвело до становлення зрілого громадянського суспільства. Хабіб Бургіба не дав втягнути країну на шлях згубних соціалістичних експериментів.

І ще, увесь світ пам’ятає як із подій у Тунісі почалася Арабська весна. Тоді, у 2010–2011 роках, в Тунісі відбулася цілком мирна революція, яка нагадує нашу Революцію Гідності. Революція в Тунісі призвела до повалення режиму диктатора Зейнуль-Абідіна бен Алі. Відтоді Туніс просувається шляхом демократії, у ньому вже відбулася за цей час ціла низка вільних виборів. У 2019 році президентом Тунісу став Кайс Саїд.

І на завершення, ми повинні згадати про українсько-туніські зв’язки. Вони були започатковані не вчора, і не у 1991 році, коли Україна відновила свою незалежність, а набагато раніше. Можемо навести кілька промовистих прикладів. Так, ще у 1916 році, в Лозанні, у рамках діяльності Союзу поневолених народів, борці за незалежність Тунісу Башир Сфар та Мухаммад Баш Хамба зустрічалися з видатним українським мислителем, борцем за незалежність України Дмитром Донцовим.

В Тунісі бував видатний український вчений-африканіст, на честь якого названо один із найбільших в Африці музеїв (у столиці Малі, місті Бамако), Юрій Шумовський, який залишив спогади про це у своїй книзі «Під гарячим сонцем Африки».

В туніському місті Сус похований борець за незалежність України, учасник перших Визвольних Змагань, отаман українського далекосхідного війська Борис Хрещатицький, уродженець нині окупованого російськими загарбниками Новоазовська.

Достеменно відомо, що в Тунісі перебували вояки Армії УНР після поразки Визвольних Змагань 1917–1921 років та, згодом, військовики дивізії «Галичина».

Потрібно наголосити на тому, що історія українсько-туніських контактів ще недостатньо вивчена, а її вивчення здатне принести багато несподіваних відкриттів. Наведемо два приклади:

Уродженець Львова Мухаммад Асад (Леопольд Вайсс), якому судилося у певному сенсі стати одним із засновників Пакистану (саме йому був виданий пакистанський паспорт за №1), зробив великий внесок у підтримку боротьби за незалежність Тунісу. Коли Мухаммад Асад очолював Близькосхідний департамент МЗС Пакистану, він особисто приймав у своєму кабінеті майбутнього першого президента Туніса Хабіба Бургібу й домігся виділення значної суми грошей на підтримку туніської справи. Згодом, коли Мухаммад Асад став представником Пакистану в ООН, він теж зробив дуже багато для підтримки прагнення Тунісу до здобуття незалежності. Не дивно, що багато років по тому Хабіб Бургіба, який вже був президентом Тунісу, приймав Мухаммада Асада разом з його дружиною в Тунісі як дорогих гостей держави, з відповідними почестями. Про ці події містяться детальні спогади в книзі Мухаммада Асада «Духовне повернення» (яка є в українському перекладі).

І другий приклад: тактика боротьби партії Нео-Дестур (яка була однією з головних політичних сил в Тунісі, з-поміж тих, які боролися за незалежність країни) була майже точно скопійованою з тактики боротьби ОУН проти польського імперіалізму на теренах Західної України впродовж 1930-х років. Тож немає жодних сумнівів у тому, що вивчення українсько-туніських зв’язків дозволить виявити ще багато не відомих широкому загалові сторінок.

Завершуючи свою промову, хочу презентувати присутнім книгу «Чарівний Туніс», видану зусиллями ГО «Українська Ініціатива» (автори: Ю. Косенко й О. Тимчишин), яка відкриває серію книг під назвою «Український погляд на світ». Адже ми повинні дивитися на світ саме з української точки зору, українськими очима, а не крізь запаскуджені окуляри огидного «русского міра». Це надзвичайно важливо, і це потрібно чітко усвідомлювати. Наша організація вже брала участь у реалізації низки пов’язаних з Тунісом проектів, плануємо й надалі працювати над зміцненням двосторонніх зв’язків між нашими державами.

Дякую за увагу!

Козацькому роду нема переводу

Народився Іларіон Косенко 19 жовтня 1888 року в Зінькові на Полтавщині в родині Федора Омеляновича Косенка і Ганни Данилівни, у дівоцтві Головні, із села Пірок, що побіля Зінькова. Рід Косенків – давній козацький, Іларіон завжди цим пишався. Шестирічним почав він навчання у Зіньківській міській школі, якою завідував Костянтин Іраклійович Зеров – батько трьох відомих в історії української літератури і науки братів Зерових – Миколи, Михайла, Дмитра. Потім навчався у Понєвєжській реальній школі, на економічному факультеті Петербурзької політехніки.

Талановитий, освічений юнак з осени 1909-го по грудень 1917 року був головою і секретарем Української студентської громади при Петербурзькій політехніці, співробітником журналу «Український студент» і членом Драгоманівського гуртка у Петрограді. За національно-революційну пропаганду у 1911–1912 роках перебував під негласним наглядом поліції. У наступні два роки був генеральним секретарем Союзу українських студентських організацій Петрограда. У 1917 році Косенко – член Українського революційного комітету і голова організації українських соціалістів-революціонерів у Петрограді.

Та ось до влади прийшли більшовики. Над ним нависла загроза арешту через проукраїнську політичну діяльність, і 2 січня 1918 року Іларіон Косенко повертається в рідну Україну. Працює начальником фінансово-адміністративного відділу Міністерства пошт і телеграфів. Коли головорізи Муравйова захоплюють Київ, Іларіон Косенко з родиною переховується на Полтавщині, біля Гадяча, і навіть на прохання Олени Пчілки заміняє її на посаді редактора газети Гадяцької земської управи. Потім Міністерство пошт і телеграфів відкликає його в Київ і призначає директором адміністративно-господарського департаменту. Під час виборів до Українських Установчих Зборів Іларіон Косенко обраний за списком українських есерів. (У 1919 році він вийде із цієї партії, де був навіть членом ЦК, і пояснить свою позицію тим, що соціалістичні експерименти дуже небезпечні для держави, яка має відстояти право на своє незалежне існування).

«Дім будується по цеглині, так само і нація»

Працюючи на різних державних посадах в уряді УНР, Іларіон Косенко виявляв як високі професійні, ділові якості, так і глибоке розуміння тих викликів, що постали перед відродженою Українською Державою. І сьогодні актуальними залишаються його думки, висловлені у статті «Питання української національної перемоги»:

«Дім будується по цеглині, так само і нація. Може, не нам доведеться бачити дах нашої хати, але тим з кращою енергією необхідно продовжувати будувати фундамент, будувати його так, щоб на ньому можна було збудувати щось дійсно велике і міцне. Держави великі через те, що збудовані творчими народами, народи творчі через те, що мають одиницю, в якій закладена вся сила. Нам про це не слід забувати ні на мить. Творімо велику частку, щоб створити велике ціле».

Іларіон Косенко палко любить свій народ, але й бачить ті вади, які сформувалися у багатьох українців після століть поневолення, апогеєм якого стала влада більшовиків.

«Багато можна закинути нашому індивідуумові і масі, але не треба думати, як Куліш, що це є врожденним. Цієї гнитючої спадщини наш нарід може позбутися вихованням: просвітою, усвідомленням, що приносить з собою і честь, і пуття. […] Повне переродження нашого народу прийде лише з переродженням ідейним індивіда. Коли безвілля перевернеться у волю, несвідомість у свідомість, бездумність у філософію, беззапальність у релігійне горіння, безцільність у цілевість, коли з’явиться почуття расової самоохорони, присуще дорослим, коли відкриються очі на цінність загальности і єдности… Добірна частина нашої нації, еліта, так би мовити, знаючи основну мету сучасного історичного менту, якраз мусіла б іменно працювати в цьому напрямі. Прищеплювати одиницям ті ідеї, які виховують і мобілізують масу з однією найвищою метою національного звільнення, від якого залежить все».

Чи виконала наша еліта це завдання? Навіть через століття після доби УНР – не зовсім. Інакше б не хиталися шальки виборчих терезів від очільників Помаранчевої революції – до бандитів-янучарів, від яскравого спалаху Революції Гідності – до загрози захоплення влади всілякими проросійськими забродами…

Для Косенка ж найважливішим було «витворення типу української одиниці, що думала б і творила суцільно-національно, що ставила б національний інтерес превище всього, що будучи сама не роздвоєною і не розтроєною, а монолітною, і свою мету створення української незалежности в формі своєї держави розуміла б як нерозривну єдність».

Нести світові правду про Україну

Здібності Іларіона Косенка не лише до управлінської роботи, а й до інформаційної, його талант публіциста-мислителя не залишилися непоміченими. Коли наприкінці травня 1919 року український уряд повернувся з Галичини до Кам’янця-Подільського, Косенка призначають товаришем міністра преси і пропаганди, а в листопаді того ж року він став редактором газети «Наш шлях» – офіційного органу Головноуповноваженого УНР у Кам’янці-Подільському. У кабінеті Андрія Лівицького Косенко був міністром пошт і телеграфів – до серпня 1920 року, коли емігрував у Францію.

Нова сторінка в житті Іларіона Косенка починається у жовтні 1925 року, коли Симон Петлюра запрошує його стати адміністратором тижневика «Тризуб» – видання, яке відіграло велику роль у тому, щоб згуртовувати українців для подальшої боротьби за свободу, передавати ту естафету боротьби новому поколінню. П’ятнадцять літ, до початку Другої світової війни, працював Косенко на цьому інформаційному полі, і його статті, вміщені у книзі, про яку йдеться, засвідчують те, якої ваги наш мудрий земляк надавав і згуртуванню всіх українців, і створенню правильного уявлення про Україну та її боротьбу за визволення з колоніального московського ярма у світі. Годі й говорити, наскільки це актуально сьогодні, в роки нової підступної агресії Росії та неадекватного ставлення до неї деяких продажних європейських лідерів.

У статті «Одно із завдань української еміграції» Іларіон Косенко писав, що українська еміграція за кордоном мусить вести «колосальну працю для того, щоб в політиці, в науці, у геть чисто у всьому викорінити ті неправдиві погляди, які вкорінилися у чужинців, навіть і освічених, відносно України і всього українського».

Автор подає кілька прикладів зі шкільного підручника географії у Франції, де повно таких помилок, «що доводиться лише жахатися чи сміятися»:

«Десяток рядків, і в цих десяти рядках тисяча помилок. Нарівні з правдивою назвою «українці» вживається назва нашого народу, вигадана московською владою; наряду з правдивою характеристикою нашого населення як хліборобів, вживається слово «мужики», що по-українськи зовсім не означає селяне, а лайку. Крім цього, цим нещасним перехрещеним навиворот і вилаяним людям накидається спеціяльний устрій, якого вони зроду-віку не мали: «комуна» (мір) дійсно є історичним інстинктом, якому й зараз московські селяне не противляться».

«Які мають бути ліки на це?» – запитує Іларіон Косенко. І говорить про обов’язок кожного українця-емігранта, вчених, наукових товариств, преси нести світові правду про Україну.

Сьогодні, коли маємо незалежну Україну, на перше місце в цьому ряду маємо поставити державні інституції. На жаль, сьогодні Україна програє інформаційну війну Росії, яка кидає мільярди доларів на підкуп політиків і утримання своєї агентури по всьому світу, нав’язуючи думку, що у нас на Донбасі – громадянська війна, а Крим – «ісконнорусская земля». Лише окремі державні інституції, як Інститут національної пам’яті, Український інститут при Міністерстві закордонних справ та Інститут книги працюють послідовно, несучи і своїм громадянам, і закордонним українцям правду про нашу історію і лицарів боротьби за Українську Свободу.

Хоча процеси, започатковані в роки після Помаранчевої революції і Революції Гідності, все ж тривають, переважно завдяки громадянському суспільству. Нині у Полтаві зібрано кошти на встановлення дошки Євгенові Коновальцю. На сесії міськради погоджено місце для пам’ятника Симонові Петлюрі у центрі міста, неподалік від місця, де він народився.

«Які б не були обставини, мусимо боротися до кінця»

У книзі «У вирі інформаційної боротьби» є дуже цікаві нотатки Іларіона Косенка про спілкування з Головним Отаманом військ УНР, Головою Директорії, зокрема стаття-спомин «Один день з Симоном Васильовичем». У ній Петлюра постає, як живий, зі своєю привітністю, гумором, а ще свідомістю свого обов’язку перед рідним народом. «Які б не були обставини, мусимо боротися до кінця», – мовить Головний Отаман.

Стоячи на березі Бистриці, він каже: «Кругом, як на Полтавщині…» Іларіон Косенко говорить про глибоку любов Симона Петлюри до краю, де він народився і зростав:

«Зоставшися після обіда за склянкою кави самі, згадували довго ще з Головним Отаманом рідну Полтавщину, згадували ми знайомих, земців, місцевості, звичаї, бурсу, де вчився Головний Отаман… С. В. з захопленням говорив і розказував про все полтавське. Він зовсім серйозно не тільки глибоко любив рідну Полтавщину, але й ставив її вище других частин України. Так ми проговорили, здається, до години четвертої, коли сповістили про те, що надходить потяг з П. І. Холодним».

Вдумаймося в ці слова: очільник Української Держави ставить Полтавщину часів УНР вище інших частин України. Коли йдеться про Петлюру, це означає, що він бачить у своїх земляків вищий рівень національної свідомости і жертовности у боротьбі за Незалежність України. Тож пора нам, дорогі земляки, у пору нової російсько-української війни знову стати прикладом для всіх українців, перестати голосувати за гречку чи аптечку…

Даруйте за цей відступ. Повертаюся до статті Косенка:

«Цілу ніч, вертаючись до Тарнова в набитому пасажирами потязі, під ритмічний перебій передумував кожне слово з наших балачок з С. В. З почуттям великої персональної симпатії до нього зв’язувалася у мене тоді віра в наше майбутнє і в продовження його блискучої кар’єри до переможного кінця. Ввижався він мені лицарем українського народу, що вступає до Київа назавжди й сповняє старі і нові мрії про свою волю в своїй хаті… Так не випало. Довелося провожати в могилу».

Під час процесу над підступним убивцею Симона Петлюри, більшовицьким агентом Шварцбардом у Парижі було видано 10 номерів «Тризуба», який тоді виходив щоденно і публікував матеріали процесу, а також кілька книг, які розкривають правду про те, хто такий Шварцбард. Іларіон Косенко дав на процесі над убивцею правдиві свідчення про негативне ставлення Симона Петлюри до погромів, але що вдієш – процес над Шварцбардом, як на основі архівних документів встановили науковці, був однією з найуспішніших таємних операцій радянських спецслужб, у результаті якої підлого убивцю виправдали.

У статті «Большевицько-шварцбардівська протиукраїнська пропаганда» Іларіон Косенко пише про те, що як тільки українське питання почало цікавити міжнародну політику, «в большевизанській чи просто большевицькій пресі у Франції, Бельгії, Англії, Америці й Канаді почали з’являтися статті про погроми на Україні, процес Шварцбарда і т. д. Не так давно сам Шварцбард приїхав до Америки читати лекції про погроми на Україні і свій «геройський вчинок». Нахабство цього «героя» і тих, що його підтримують, дійшло до того, що убийник навіть поїхав до Канади, де є чимало українців. На цей раз йому не пощастило. Завдяки протестові торонтських українців «героя» випроваджено з Канади протягом 48 годин. Але, звичайно, ті, кому ходить про роздмухування протиукраїнської агітації, на цьому не заспокояться; очевидно, брехлива пропаґанда буде вестися і далі, тим більше, що на цю пропаґанду грошей не забракне. Мета цієї пропаґанди ясна: ходить про те, щоб напередодні рішучих подій компромітувати всюди визвольні змагання українського народу».

Через рік після підступного вбивства Симона Петлюри Іларіон Косенко пише статтю «В річницю горя», де закликає сучасників і співробітників Головного Отамана «згадати й занотувати найдрібнішу рисочку його життєпису, не минаючи ані титли, ані тії коми; мусимо знайти все, що стосується до вияснення його особи як втілення символу українських бажань великої доби, як сина свого народу, як українця, що з замолоду прийшов до повної свідомости своїх національних повинностей і, незважаючи на виняткові труднощі свого життя, до смерти й на протинку не зрадив своїх шляхетних засад».

Ці рядки сприймаються як характеристика не лише Симона Петлюри, ми можемо ними охарактеризувати і самого Іларіона Косенка. Він був невтомним і жертовним сином України. Працюючи адміністратором тижневика «Тризуб», що вимагало великих зусиль, наш видатний земляк у 1925–1936 роках був також головою Української громади в Парижі і заступником голови та генеральним секретарем Союзу українських організацій Франції, заступником голови Товариства прихильників Ліги націй, скарбником Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, членом-заступником Комітету приязні народів Кавказу, Туркестану та України. А ще – членом Французького комітету українознавства, Товариства «Франція – Схід», ревізійної комісії Церковної ради Православної парафії в Парижі. Він робив усе для того, щоб єднати українців, долати партійні розбіжності в ім’я головної мети – визволення України. Ось кілька його думок на цю тему:

«Союз (українських організацій Франції. – Г. А.) і окремі Громади словом і ділом увесь час ведуть атаку на малоросійство, на несвідомість національну. Де лише можна, відтягають вони від ворогів українські душі. Це тим легше робити, чим вище пропаганда стоїть культурно» (стаття «Культурно-просвітнє життя української еміграції у Франції»).

«З початку мусить бути концентрація сили, а потім її вибух: не забуваймо цього. Не забуваймо, що сучасність є зібрання наших сил для вибуху в належний мент» («На черзі»).

«Що не вдалося славному гетьманові Орликові, те мусить доконати (тоді вживали і такий синонім слова довершити. – Г. А.) у Франції вірна його заповітам сучасна наша еміграція. Не змарнуймо часу! Не занехаймо великої ролі, яку нам доручила відограти незрима рука історії» («Перед третім з’їздом Союзу Українських Організацій у Франції»).

«Від кожного дуба лишаються жолуді»

Є у книзі статей Іларіона Косенка і публікація, яка знайомить читача ще із однією величною і трагічною постаттю – етнографом, археологом, музейником Данилом Щербаківським, який 6 червня 1927 року покінчив життя самогубством, кинувшись у Дніпро, протестуючи проти «кваліфікованої підлості» співробітників-провокаторів, з якими випало працювати у Київському історичному музеї. Цитуючи поминальну статтю з «Пролетарської правди», де говориться, що слово, переконання Щербаківського «було тверде, непохитне: здавалося, що це говорить сама совість», Косенко гірко зауважує:

«А що «його слово й переконання» видавалося «самою совістю» – це було навіть незносимо в стороні, де взагалі не може бути переконань і чесного слова, а «совість» – контрреволюційний забобон».

І далі: «…такій Україні, загидженій і спотвореній кацапськими «растлітелями», сьогодні не потрібні люди, котрих можна назвати «дубами». Для окупантів – вони страхіття; для їхніх прихвоснів-плазунів – вони живий докір. Для перших – це будівничі й реставратори того, що вони за всяку ціну намагаються знищити; для других – жива образа, що підкреслює їхню нікчемність і підлу «шатость»… Та знаємо ми, що недовго їм «ходити гоголями».

«Сотка поляже, тисячі натомість стануть до борні». Дуб зламався, ще зламається чи й зламалось їх чимало. Але ж від кожного дуба лишаються жолуді. І жадні отари гадаринські не зжеруть всіх жолудів, з них виростуть нові дуби, що підтримають один одного й заглушать сьогочасні українські бур’янища!.. В цій непохитній вірі спокійно зносимо нову велику втрату».

Іларіон Косенко також вірив, що молодь, яка має за собою Крути, яка своєю кров’ю засвідчила безмежну любов до України, уже не відступить назад. У статті «Молодь на совітській Україні» він цитує записані від утікачів з УРСР частівки:

Не журися, наш батеньку,
Що ми комсомольці,
Як виростем, то будемо
Вільні запорожці.

Не журися, наш батеньку,
Що ми піонери,
Як виростем, то поб’ємо
Всі ворожі двері.

На Полтавщині, голодуючи в школах одного з придніпровських районів, діти співали таку пісню:

Коли був Петлюра,
Хліба була хура.
Стали комуністи,
Глину стали їсти.

«Ми на нашу молодь не лише надіємося, ми твердо знаємо, що вона ніколи не зрадить своєму народові», – резюмує Іларіон Косенко. І він має рацію, бо, незважаючи на весь дурман комуністичної пропаганди, Україна матиме і покоління дисидентів-шістдесятників, і покоління дітей хрущовської відлиги, до якого належу я і мої ровесники, котрі стали рухівцями-чорноволівцями та просвітянами, і молодих лицарів Студентської революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні і воїнів, які захищають Україну від путлерівської орди.

«…роль героїв є великою в житті народів, але ніде вона не є такою великою, як у народів, що борються за свою свободу», – це Косенко цитує французького поета і політичного діяча, давнього приятеля України маркіза Ксав’є де Меґалона, який виступив з лекцією «Поезія – душа народів та українська поезія», організованою заходами Комітету «Франція – Схід» і Комітету приязні народів Кавказу, Туркестану та України.

Косенко подає кілька промовистих тез із доповіді Меґалона. Процитуємо тут чотири з них:

• Україна має захоплюючу історію, незрівнянну оригінальність і красу природи, вона вічно боролася і бореться за свою незалежність духовну і матеріальну, за свою особистість.
• Україна живе і бореться. Ця боротьба докотилася аж до Франції. Герой української боротьби за незалежність Симон Петлюра падає забитий в Парижі.
• Є великий контраст між героїчною історією України і тим, як французька юстиція розсудила справу вбивства. Це є сумний випадок, який ніяк не в’яжеться з цілою історією Франції, що завжди співчувала ідеї незалежності народів і в традицію якої входить бути з пригнобленими, а не з гнобителями.
• Україна мала героїв, поетів, великих людей, історію, незрівнянну поезію, в своїй творчості виявила великий дух і душу. Така країна не може загинути. Така поезія, як українська, і такий поет, як Шевченко, виконали своє завдання. Вони воскресили українську душу і дали зброю тому героєві, який доведе справу української боротьби до кінця.

Іларіон Косенко стежить за літературним процесом у Франції і рецензує ті книжки, в яких виявляється зацікавлення українським життям, українською історією чи психологією. Рецензуючи роман-хроніку Оскара Метеньє «Міна-Марія», він цитує такі його рядки: «…на початку ХVІІІ в. Україна не належала до Росії. Це був вільний край, і ніякий інший народ не цінував більше свободи, як українці».

Взірець в родині, в праці, в людяності…

Упорядники книги Юрій Косенко і Ольга Тимчишин зробили дуже мудро, на завершення книги вмістивши «Спогади про Іларіона Федоровича Косенка» Івана Рудичева, ще одного видатного полтавця, уродженця села Кишеньки Кобеляцького повіту, громадського діяча, просвітянина, одного із засновників Революційної української партії, директора Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі.

Рудичів так характеризує Косенка:

«Коли ми оглянемося на 25 літ життя нашої еміграції у Франції (а зокрема в Парижі), ми скрізь на чільних становищах бачимо Іл. Ф. Він скрізь є відповідальний, активний, незамінимий. Потрібний і всіма бажаний. Ні, не всіма. Бо були люди инших поглядів, иншого наставлення і претензій та амбіцій. Іл. Фед. не шукав ніде жодних вигод. Це був працівник строгий до себе і до инших, а понад все це був чистий УНРівець, був український легітиміст».

Іван Рудичів високо оцінює 15-річну працю Косенка адміністратором тижневика «Тризуб», який «під умілою рукою набуває передплатників, набуває кореспондентів. Сам І. Ф. також і співробітничав, подаючи статті під прізвищем Заташанський».

Працю Іларіона Косенка при створенні Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі Рудичів так само дуже цінує, а також говорить гарні слова про його дружину Софію:

«То не лиш він особисто, а і його дружина пресимпатична, а між тим й культури неабиякої, йшла йому на допомогу, приходила до бібліотеки писати коректи, реєструвати надіслані дари книжкові й инші».

«Назагал скажу, що сьогодні дивлюся на Іл. Фед. як на зразок чи взірець, і то в багатьох відношеннях: в родині, в праці, в людяності…» – пише Рудичів, і кожен, хто прочитає цю книгу, згодиться з ним.

***
…Життєвий шлях Іларіона Косенка обірвався рано, 10 жовтня 1950 року. Причиною стала хвороба, яку він дістав, коли гітлерівці під час окупації Франції погнали його на примусові роботи – копати ями, будувати бліндажі.

«Поховали його при великому зборі українців. Смерть його вразила й пригнітила всіх. З трудом дружина добула гроші, щоб купити місця на кладовищі PereLachaise. Місце було непідходяще, вогке, але й инші місця також були не добре, бо там поховано тіла французьких комуністів. Там і спить вічно Іл. Фед. Косенко, міністр УНР», – пише Іван Рудичів.

Іларіон Косенко похований далеко від рідного краю, але настала пора повернення його духовного спадку землякам і увічнення пам’яти цього лицаря Свободи в Україні, і передусім на Зіньківщині. Регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар ініціює встановлення меморіальної дошки видатному синові України на приміщенні Зіньківського краєзнавчого музею. Будинок, де народився Косенко, не зберігся, тож музей, де під керівництвом директора Віктора Литуса робиться так багато для повернення із забуття імен видатних земляків, буде гарним місцем для такої меморіальної дошки. Вірю, що мої земляки-зіньківці радо підхоплять цю ініціативу – в ім’я тієї високої мети, про яку говорив Іларіон Косенко: по цеглині будувати дім нашої вільної української нації.

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України,
лауреатка премії імені Симона Петлюри

Джерело: Зоря Полтавщини

КОРОЛЬ-МІЗАНТРОП

Людська пам’ять сягає не дуже далеко в часі, люди дуже швидко забувають. Але усна традиція слугує для постійного їм нагадування про те, що відбувалося до їхнього народження. Дуже еластична, дуже масштабована, ця традиція пристосовується до усіх потреб моменту; часто вона змінює місця та вік людей, про яких передає інформацію. Але також певним є те, що вона забезпечує живість звичаю, пов’язуючи минуле з теперішнім та теперішнє з майбутнім. І також з цієї причини історія молодого короля Шуа є й досі живою серед нас.

У незапам’ятні часи, цей молодий принц Канему був покликаний правити над мільйоном підданих на тому самому місці, де сьогодні розташовується місто Мао. Покоління султанів передали йому спадщину, яка ще зберігала слід усіх зусиль, докладених кожним з них. Шуа не треба було нічого робити, окрім як самому докладати зусилля для підтримки цієї традиції, міцно закоріненої у віруваннях, ідеях та звичаях. Він не мав робити нічого, окрім продовження справи свого батька, виконання своїх прав та обов’язків, котрі дісталися йому у спадок від нього; він тепер повинен був правити від імені династії, підтримувати її славу та честь і силу королівства, набуту впродовж сторіч, що минули.

Але не таким був намір юного Шуа. Після кількох місяців правління, він відчув відразу до інтриг, які плели й розплітали візири, придворні, визначні достойники… Він був особливо вражений усіма злими язиками, інформаторами й наклепниками, котрі шукали винагороди. Його дуже жахали зловмисні інсинуації, якими займалися люди з його оточення, щоб помститися якнайдужче своїм суперникам та ворогам. Щоб покінчити з таким станом справ, Шуа відчинив свої двері для всіх підданих королівства. Його палац став публічним місцем і, з ранку до вечора, у ньому юрмилися люди, приналежні до всіх прошарків суспільства. Він бажав говорити з усіма, вислуховувати усіх. Громадянин, приналежний до нижчого прошарку, разом з великими шляхтичами, проникав у монаршу оселю й підтримував з ним бесіду безтурботну й фамільярну. Але, ще там, Шуа усвідомив, що ніщо не могло дисциплінувати вир амбіцій. Виступаючи одні проти інших, вдовольняючи явні й таємні забаганки своїх сердець, сповнені буяння власних інтересів та пристрастей, люди приходили й виходили скаржачись на обставини свого життя.

Не один прагнув розжалобити короля й очорнити свого сусіда, перш ніж прогнутися у випрошуванні якихось благ чи прихильності. Навіть у дні свят, ні сяйво святкових вогнів, ні краса речей, ані чеснота мистецтва не перешкоджали діяльності, діловій та бурхливій, цього натовпу, що прагнув привілеїв. Понад те, кожен вважав короля своїм особистим знайомим, просив його зробити щось заради своєї вигоди чи заради вигоди своїх родичів. Не знаючи під кінець, що він повинен був відшкодовувати і що він повинен був обмежувати, молодий король вирішив зректися трону.

Якось вранці, Шуа скликав увесь свій народ і просто сказав йому: «Моя свідомість не дає мені правити. Я ухвалив офіційне рішення викреслити одним махом славне минуле й сторіччя історії. До цього часу королівство Канем було спадковим. Я урочисто проголошую і прошу мій народ управлятися так, як йому здається добре. Я прошу всіх забути про свої амбіції та марноту; я прошу обрати на моє місце якогось іншого громадянина, який зміг би зробити народ щасливим. Я наказую, щоб моя воля була виконана. Моє рішення є остаточним!

І негайно, молодий Шуа призначив великих шляхтичів для організації виборів, після чого пішов у відставку. Цього ж дня, він залишив країну для того, щоб жити далеко від людей та їхніх інтриг.

Прибувши у безлюдну савану, він збудував собі хатину в тіні величезного баобаба, гілки якого були такими ж, як великі дерева. Там, він провадив мирне життя серед тварин, звички яких він з кожним днем дедалі краще пізнавав. Так, він дізнався, що люди завжди перебільшували сміливість та лють лева, що вони недооцінювали потужну силу та миролюбну величність слона. Так само, він зрозумів, що нерозумно висміюються боягузтво гієни, незграбність, тучність та розумові здібності носорога, тупість та лякливість страуса. До того ж, незнаними повною мірою залишаються граційність, елегантність та витонченість антилопи, так само, як і граційна й дивна краса жирафи. Серед комах Шуа визначив тих, котрі мають найвизначніші особливості, зокрема, термітів, які вкривають своїми конічними домівками цілі рівнини. Він помітив, що коники й мурахи є дуже грізними, але, що їх, проте, не слід так боятися, як людей. У дійсності, людська істота не має гірших ворогів, ніж їй подібні. Людська спільнота втратила свою первинну простоту не набувши при цьому жодної ідеї порядку й моралі. Ворожнеча й насильство є складником соціальної системи і людина постійно тремтить перед людиною. Забобони, тиранія, анархія, хибність, кар’єризм, егоїстичні інтереси занурюють індивідів, сім’ї й цілі групи у боротьбу, майже нескінченну.

Поки молодий король провадив усамітнене життя в бруссі, спостерігаючи за тваринами, порівнюючи їх з людьми та розмірковуючи над їхньою поведінкою, його народ вже обрав собі, не без біди, іншого короля. Компроміс за компромісом, визначні шляхтичі та всі, хто мав якийсь вплив у країні, погодились з вибором іншого короля. Вони довірили владу одному колишньому рабу, уродженцю Борну, він був рабом і в плані культури та ментальності, ці його якості посилювалися його тривалим досвідом, набутим впродовж життя, проведеного в служінні, це дозволило йому домогтися прихильності народу. Обраний таким чином на найвищу посаду в державі Канембу, колишній раб зумів об’єднати довкола себе та своєї справи землеробів, селян, скотарів, мародерів креда і багатьох представників знаті, спадщина яких була сильно обтяжена. Одним він роздавав чудові обіцянки: рівність прав та обов’язків, аграрна реформа, розподіл землі, оновлення економіки, зростання рівня життя; іншим він присягався жалувати привілеї, звеличуючи благородність їхньої крові та досконалість їхньої розсудливості у справах. Ця брехлива демагогія розпалила ентузіазм юрби. Усі заходилися співати осанну новому королю. І навіть можна було бачити, як декілька великих шляхтичів, котрі плекали найблагородніші традиції країни, зробилися трубадурами нової доктрини.

Вони перетворилися на підлабузників та сикофантів, щоб співати у вигляді дифірамбів славу новому господарю, що приносило їм велику винагороду за рахунок бідних. Одні й другі були призначені на найвищі адміністративні посади; вони стали візирами, євнухами, міністрами, охоронцями…

Проте, ні ті, ні ті не були ще повністю вдоволені. І кожен займався очорненням іншого перед королем. Користаючись з цього глухого суперництва, той поволі попризначав своїх батьків та своїх союзників на всі ключові посади в королівстві. Він зробив їх губернаторами, визначними чиновниками-шляхтичами, представниками міст, послами… І ця нова аристократія стала настільки впливовою, що провела через парламент закон, який підносив нового господаря країни у розряд божеств. Завдяки цьому, усі предківські вірування не тільки порушувалися, але ще й оголошувалися грубими, застарілими, ірраціональними та позбавленими будь-якого підґрунтя. Тож, вони були замінені новою релігією, яка мала своїх понтифіків, своїх проповідників, своїх причетників, своїх півчих, своїх корифеїв та свої пишні показні обряди. Скрізь, у всьому Канемі, громадяни мали обмежуватися поклонінням чинному правителю. Сутяжницька та причіплива поліція була покликана контролювати поведінку й слова кожного індивіда; мешканців країни зобов’язали щоранку й щовечора промовляти визначену молитву, завдяки якій, як припускалося, монарх мав проливати свою благодать та милість на своїх шанувальників. Усіляка свобода думки та релігійна свобода опинилися закутими в кайдани й ланцюги. Ця груба містифікація докорінно струсонула традиції моралі, підвалини сім’ї та суспільства, до такого ступеню, що безглуздя витіснило розум й розсудливість заснула під наркотичною дією одіозної пропаганди.

Використовуючи цю ситуацію, новий король проголосив себе верховним «богом» та головним ідолом. Понад те, він зобов’язав людей виховувати своїх дітей таким чином, щоб вони від народження корилися й прислужували йому. Окрім того, він дуже вправно перекачував багатства Канема у країну свого походження: завдяки тяжким податкам, які збиралися з нещасного упокореного народу, він збудував розкішні палаци й вілли з осяйними вікнами. З плином часу, зубожіння підводило поволі країну до того дня, коли уся її економіка, усі багатства й уся її продуктивна енергія були виснажені (вичерпані). Тоді, новий король застосував політику розділення для того, щоб йому було краще правити. Він проголосив і доручив своїм підлабузникам повторювати до одуріння, що народ Канембу є розділеним на два окремих класи, інтереси яких є діаметрально протилежними: з одного боку знаходиться прошарок шляхти, а з іншого – зубожілі низи, які складаються з селян та ремісників. Багаті власники великої рогатої худоби традиційно є визискувачами, вони не можуть жити без визискування інших, яких вони пригноблюють і з праці яких живуть. Ця концепція була підтримана й оспівана з такою майстерністю й такою підступною наполегливістю, що вона спричинила серйозне протистояння двох груп громадян. У одних виникло відчуття, що вони були позбавлені власної гідності, а в інших – каяття за те, що вони винні. Великі заворушення вибухали тут і там, вкинувши країну у вогонь і кров. Ця братовбивча боротьба була ще використана кількома людьми, котрі наполягали на тому, що залишаються вірними режиму свого господаря. Раптом, вони виявили дружнього поета й мораліста, який закликав народ єднатися довкола нового короля, котрого представили як світло й життя Канему. Але, якими б невігласами вони не були, мешканці країни вже нічого не бажали розуміти. Тривала практика солідарності, яка в них була, солідарності родинної, племінної й патріотичної, природно диктувала їм ідею щодо необхідності об’єднання для самозахисту. У великому й спільному пориві, народ піднявся, вимагаючи трохи більше справедливості, вжиття заходів для припинення голоду, подолання бідності, зубожіння, хвороб, невігластва; народ більше не хотів, щоб суспільна довіра використовувалася заради вигоди однієї людини та її оточення. Усі величезні юрби, котрі знаходили притулок у містах і селах Канему, стали розбурханими, загрозливими і вимагали відновлення спадкової монархії для того, щоб повернути родинні й суспільні традиції, котрі завжди були головною підвалиною суспільства Канембу. Ніщо не чинило спротиву цій стрімкості консервативного й революційного чину. Усі, хто до цього моменту використовував режим (для отримання власної вигоди), хоча й неохоче, згуртувалися довкола справи народу, щоб у відповідний момент видати це за пом’якшуючі обставини їхньої зради. Що стосується нового монарха, то він передав усі справи кільком своїм посіпакам, які допомогли йому покинути країну, одного вечора, замаскованим під продавщицю молока, з глеком на голові. Члени його родини також зникли, наче за помахом чарівної палички, забравши з собою все, що вони накопичили з багатств і коштів народу Канембу. Таким чином, наступного дня Канем опинився залишеним напризволяще. Відтепер революція була позбавлена причини, але це не заважало громадянам битися між собою, щоб спорожнити нариви хибності, ворожнечі й ненависті, які були свідомо утворені в соціальному тілі країни. Найгірше ще мало відбутися, якби кілька мудрих людей не відрядили посланців до короля Шуа. Їм вдалося порушити його усамітнення. Незважаючи на свою глибоку мізантропію, він повернувся в Мао. Країна була зруйнована економічно зубожінням та шкідництвом. Проте, він погодився знову взяти владу, щоб, нарешті, повернути своїй нації її єдність, велич та блиск її славного минулого. До цієї справи він залучив усіх підданих, у відповідності до їхніх здібностей та заслуг. І, таким чином, Канем відновив свої колишні моральне, соціальне та економічне здоров’я. Десятиріччя перехідного періоду (між двома його правліннями) не стали тьмяними, ані були викреслені зі сторіч історії, як того колись хотів у молодості король Шуа.

У дійсності, історія народу є цілісною тяглістю; вона не може бути пародійованою, вона не може бути усіченою і, ще менше, стертою завдяки якійсь примсі чи забаганці політика, котрий насаджує культ особистості. Вона (історія народу) становить єдину запоруку розвитку.

Переклад з французької – Юрій Косенко

Ще задовго до буремного періоду Визвольних Змагань 1917–1921 рр. Іларіон Косенко займався громадською діяльністю, був активістом українського національно-визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки він працював на різних державних посадах, згодом став заступником міністра преси (інформації) та пропаганди (Теофана Черкаського) в уряді Ісаака Мазепи, міністром пошт і телеграфів в уряді В’ячеслава Прокоповича (це був останній уряд УНР, який діяв на частині території України). Важливо зазначити, що, на відміну від багатьох інших політиків та державних діячів тієї доби, Іларіон Косенко чітко усвідомив згубність популізму, партійної демагогії та безвідповідальності. Саме тому у 1919 році він вийшов із партії українських соціалістів-революціонерів і в пресі пояснив причини свого вчинку, хоча до того був членом ЦК цієї партії. І. Косенко зрозумів, що соціалістичні ідеї та різні соціальні експерименти є вкрай небезпечними для держави, яка перебуває в процесі становлення та бореться за власне існування. Відтоді він залишався безпартійним, до останньої хвилини свого життя пропагував ідею української державності, свято вірив у те, що Україна звільниться від загарбників і відновить свою незалежність. У статті «Питання української національної перемоги» Іларіон Косенко писав:

«Дім будується по цеглині, так само і нація. Може не нам доведеться бачити дах нашої хати, але тим з кращою енергією необхідно продовжувати будувати фундамент, будувати його так, щоб на ньому можна було збудувати щось дійсно велике і міцне. Держави великі через те, що збудовані творчими народами, народи творчі через те, що мають одиницю, в якій закладена вся сила. Нам про це не слід забувати ні на мить. Творімо велику частку, щоб створити велике ціле».

Своїм життям він дав гідний для наслідування нащадками приклад…

Життя Іларіона Косенка було багате подіями, насичене різноманітною діяльністю і після поразки Визвольних Змагань 1917–1921 рр., коли він разом з родиною опинився на еміграції, осівши, зрештою, у Франції. Він був другом Симона Петлюри, на його запрошення став адміністратором тижневика «Тризуб», значення якого важко переоцінити. Слід зазначити, що родини Косенка й Петлюри перебували у дружніх стосунках. Яскраве свідчення цього можна знайти в листах Лесі Петлюри, доньки Головного Отамана, що були опубліковані в книзі «Народе мій улюблений» (Київ, 2009). У них неодноразово згадуються сам Іларіон Федорович, його дружина Софія та діти — Євген і Віра. Родина Косенка постійно підтримувала вдову та доньку Симона Петлюри, і ця підтримка мала для них важливе значення.

Після трагічної загибелі Симона Петлюри Іларіон Косенко став одним із провідних діячів української еміграції у Франції. Незважаючи на вкрай скрутні матеріальні умови життя, йому разом з однодумцями вдалося налагодити ефективну культурно-просвітницьку діяльність української громади, понад те, продовжити боротьбу за незалежність України.

Іларіон Косенко був людиною широкого світогляду, мав багато зацікавлень, а всі свої сили віддав святій справі боротьби за незалежність України. Він був талановитим журналістом, перекладачем (володів кількома мовами, зокрема, французькою та німецькою; Володимир Винниченко звертався до нього з пропозицією щодо перекладу своїх художніх творів французькою мовою, незважаючи на ідеологічні розбіжності між ними), біологом-аматором (його перу належить унікальна книга, присвячена риболовлі у прісних водоймах Франції), автором важливого посібника для українських мігрантів у Франції, який став у нагоді багатьом людям. Іларіон Косенко, окрім усього іншого, був сходознавцем-аматором, членом Комітету Дружби народів Кавказу, Туркестану та України, членом Комітету «Франція–Схід», закладав підвалини українсько-естонської дружби, розробив стратегію інформаційної боротьби за визволення України, яка й досі не втратила своєї актуальності. Іларіон Косенко був людиною спокійної вдачі, надзвичайно любив читати, ловити рибу, грати в шахи, але коли йшлося про ставлення до ворогів України, він був безкомпромісним та непохитним.

Впродовж довгих років Іларіон Косенко послідовно та ефективно викривав злочинну сутність комунізму та російського імперіалізму, демаскував мерзенних посіпак російських загарбників та огидних покручів-запроданців, висвітлював злочини інших ворогів української державності. У контексті нинішньої російсько-української війни, думки та ідеї Іларіона Косенка потребують системного вивчення, осмислення та популяризації, оскільки багато в чому залишаються важливими та актуальними. Сподіваємося, що ця книга («У вирі інформаційної боротьби», — прим. ред.), яка є першим виданням творчої спадщини І. Косенка, сприятиме виконанню цього завдання. Окремо слід наголосити, що до книги увійшли унікальні записи — спогади про Іларіона Косенка, автором яких є його колега й близький друг, видатний український діяч Іван Рудичів, раніше вони ніколи не публікувалися у повному обсязі.

Так само важливою є справа вшанування пам’яті видатного сина українського народу Іларіона Косенка, — встановлення меморіальної дошки на його честь у Зінькові, де він народився, проведення круглих столів, лекцій та семінарів, присвячених його життю та діяльності, системне дослідження його архіву, який зберігається в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі, тощо. ГО «Українська Ініціатива», у міру своїх можливостей, докладатиме усіх можливих зусиль для реалізації цих завдань.

На завершення, слід висловити особливу подяку тим людям, завдяки яким стала можливою поява цього видання. Це співробітниця Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі пані Мирослава Шот та член ГО «Українська Ініціатива» Станіслав Тимчишин, який безпосередньо працював з архівом Іларіона Косенка у Франції, українські історики Олександр Кучерук та Юрій Черченко, завдяки яким вдалося знайти цінну фотографію Іларіона Косенка та опрацювати низку його статей, які публікувалися в тижневику «Тризуб», заступник голови правління ГО «Українська Ініціатива» Ольга Тимчишин, яка доклала неабияких зусиль для упорядкування матеріалів, що публікуються у цій книжці.

Колись Іван Рудичів писав: «Ім’я Косенка незабутнє, ім’я Косенка в майбутньому нашими історіографами не раз буде пригадано, воспом’януте». Безсумнівно, так має бути…

Голова правління
ГО «Українська Ініціатива»
Юрій Косенко

Ми переживаємо складні історичні часи, пов’язані з руйнуванням стійких міфологем радянського періоду. Перебування народів під тиском комуністичної системи призвело до спотворення як колективної народної, так і особистої свідомості не менш як трьох поколінь людей, що можна порівняти з жорстким впливом тоталітарної секти на свідомість її жертв.

Міфологеми радянських часів продовжують керувати суспільством в нестабільні періоди історії та стають ключовою установкою, що визначає поведінку великої кількості людей. Саме до такого процесу керованого суспільного явища через активізацію стійких стереотипів мислення ми були залучені внаслідок відкритої агресії Росії проти України. Події, що відбуваються в Україні з 2014 року, — спроба самовідтворення тоталітарної системи через людей, свідомість яких продовжує активне життя в радянські часи.

В Україні тривають треті визвольні змагання за незалежність, остаточної перемоги в яких ще не досягнуто. Її прискорення можливе не тільки через успіхи в військовій та політичних справах, але й через руйнування радянських міфів, які перетворюють українців на слухняних виконавців волі тих, хто володіє кодом доступу до ключових пускових механізмів покори «старшому братові». Руйнування міфів радянських часів через викриття злочинів скоєних радянською владою ми вважаємо гуманістичним шляхом в здобутті Україною остаточної незалежності.

Територія Донбасу залишається ареною геополітичних інтересів Росії, які реалізуються, перш за все, через ствердження цінностей «русского мира», до яких належать: ідея міцної влади, придушення вільнодумства, заперечення внутрішніх та зовнішніх свобод заради порядку, який насаджується керівними органами.

Метою нашої роботи є з’ясування факту, що у 20-40 рр. XX ст. на території міста Артемівськ (Бахмут) відбувалися масові розстріли та поховання жертв репресій, а тому ми вважаємо нагальним питанням необхідність знаходження місць масових поховань та розповсюдження інформації про ці історичні події як злочин радянського режиму проти людяності та вшанування пам’яті безвинно закатованих тоталітарним режимом людей.
В ході роботи над цим питанням стало очевидним, що нелюдські страждання під час репресій переживали не тільки жертви, а також і представники репресивних органів. Тоталітарний режим у будь-яких формах його існування не може забезпечити нормального функціонування соціуму, він завжди призводить до втрат людських ресурсів та духовного виснаження народу, що не може бути нічим виправдано.

В 1937-1938 рр. в Артемівську існували три окремі відділи НКВС: Дорожньо-транспортний ДТО, міський та військовий. Кожний з цих відділів вів слідчі справи та виконував вироки згідно з рішенням обласної Трійки УНКВС. [1, с. 37]. Відповідно до директиви Політбюро ЦК ВКП(б) у Сталіно 10 липня 1937 р. було створено обласну трійку УНКВС, яка виносила вироки про розстріл та засудження. До її складу ввійшли: Є. К. Прамнек, секретар Донецького обкому КПРС, начальник облуправління НКВС у Донецькій області, старший майор Держбезпеки Б. М. Соколінський, Руденко, облпрокурор [1, с. 37].

30 червня 1937 р. згідно з наказом народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 «Об операции по репрессированию антисоветских элементов» вводились ліміти на розстріли (1 категорія) та на 8-10 років ув'язнення (2 категорія). Для Донецької області попередньо він складав 4000 осіб (1000 — по 1-й, 3000 — по 2-й категорії). Трійка УНКВС по Донецькій області в 1937 р. перевищила всі ліміти. Було засуджено 12383 особи (5430 — до розстрілу, 7107 — до таборів), а в січні–червні 1938 р. — 3280 — всі до розстрілу [М. Юнге, Г. Бордюгов і Р. Биннер] [1].

За результатами наших досліджень, розстріли засуджених в період з 1937 по 1938 рік у місті були масштабними, але вони не припинялись до 40-х років хоча їх розмах зменшився. На запит в ГДА СБУ про місце поховань жертв ми отримали відповідь, що таким місцем у Донецькій області був пустир біля селища шахти № 11 в Кіровському районі м. Донецька та інші місця не відомі. Враховуючи масштаби терору, єдине місце поховань у Донецькій області не могло вмістити всіх розстріляних, яких, за даними Нікольського В. М., могло бути від 50 до 90 тисяч.

Репресивна машина періоду Великого терору захлиналась від перевиконання плану по викриттю ворожих груп, серед слідчих НКВС почалося «змагання» за кількісне викриття ворогів народу, тому розстріляні вироки виконувалися в кущових осередках НКВС. В Артемівську було створено такий осередок. За свідченнями кандидата історичних наук, директора краєзнавчого музею Артемівська у 1988–2000 рр. Сергія Татаринова, який досліджував історію репресій у місті, розстріли проводили всі три відділи НКВС: міський, ДТО та військовий.

Науковий співробітник краєзнавчого музею Ігор Карнацький показав нам свідчення, що зберігаються в музеї, про те, що родичі засуджених, переважно жінки, коли дізнавались про страту своїх близьких у в'язниці, винаймали квартири у будівлі неподалік та слідкували вночі за вулицею. Якщо бачили рух підвод по вулиці, то непомітно йшли слідом за ними. Підводи були заповнені людьми, але ніхто не знав: живі вони чи мертві. Їх везли до так званих «садів НКВС», за місто, в район села Отрадівка та закопували в невідомому місці. Інколи жінкам вдавалося за гроші викупити тіла своїх родичів та поховати їх.

Наведемо ще свідчення мешканців міста, які зберігаються в Артемівському краєзнавчому музеї (мовою оригіналу):

«В самом городе производились расстрелы арестованных. Той страшной зимой 1937–1938 г. мы с матерью видели на городском кладбище неглубокие ямы, заполненные мерзлыми трупами, едва прикрытые землей <…>. Это место находилось напротив братских могил, сейчас там производят новые захоронения» (Киловатая Н. Е.)

«По улице Тюремной (Циолковского) часто водили арестованных на допрос в НКВД, которое располагалось в здании нынешней детской музыкальной школы (ул. Советская)» (Богадица А. П.) [4]

На підтвердження того, що розстрільні вироки виконувалися саме в Артемівську, в грудні 2017 року ми знайшли в Галузевому державному архіві СБУ «Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м.Артемівськ)» [3], об’ємом понад 300 аркушів. Кожен аркуш — це надрукований на пожовклому папері текст наказу по УНКВС за 1937 та 1938 рр. Всі накази, крім першого, адресовані (далі мовою орігіналу) «коменданту УНКВД, сержанту Госбезопасности товарищу Аксельроду». Далі текст: «Немедленно привести приговор в исполнение». Нижче перелік прізвищ. Найкоротший від 13.01.1938 р. — шість осіб, найдовший — 182 особи від 30.12.1937р. Всі накази підписані старшим майором Соколинським. Перший наказ у підшивці спрямовано лейтенанту Добровольскому. В наказах зустрічаються помітки олівцем червоного, зеленого та синього кольорів. Червоним закреслені прізвища, біля яких у деяких наказах поставлено дату тим же червоним, іноді навпроти не закресленого прізвища — помітки синім або зеленим, але викреслених червоним прізвищ більше, це майже всі. В таблиці нижче наведено кількість розстріляних в Артемівській в'язниці.

Засуджені Артемівської в'язниці, яких було розстріляно відповідно до списків у наказах з 03 грудня 1937 року по 13 січня 1938 року

На 67 сторінці «Розпоряджень» червоним олівцем вище наказу на вільному місці перелічено такі цифри: 113; 111; 117; 101; 115; 68; 73; 112; 114; 103; 116; 98; 72; 119; 108; 110; 102; 99; 104; 106 [3]. Припускаємо, що це теж був рахунок страчених.

Наказів, що стосуються в’язнів Артемівської в'язниці, у підшивці «Розпоряджень» біля третини. Всі інші стосуються в’язнів інших міст Донецької області: Сталіно, Маріуполь та ін. Можна лише здогадуватися, чому вони потрапили до тому «Артемівськ», можливо — випадково, а можливо — ні. В’язнів могли перевозити до Артемівська залізничною колією для виконання вироку.

Свідчення мешканки міста Киловатої Н. Е. з фондів Бахмутського краєзнавчого музею підтверджують факт перевезення великої кількості арештованих залізничною колією (наводимо мовою оригіналу):

«В 1937–1938 гг. мы жили недалеко от станции и своими глазами видели небывалый до тех пор размах репрессий. На станцию каждый день подавались составы с теплушками, куда грузили заключенных. Каждый раз можно было видеть по сотне заключенных, сидящих на корточках между путями, ожидающих посадки в вагоны. Напротив станции была выстроена загородка из колючей проволоки, где держали заключенных» [4].

В наше місто досі саме так доставляють в’язнів, для цього є огороджене колючим дротом місце на залізничному вокзалі.

Всі накази мають підпис однієї людини — начальника управління НКВС Сталінської області старшого майора Соколинського, а для виконання вироку спрямовані «сержанту Госбезопасности Аксельроду». В наказах не вказано ім’я та по-батькові, а тільки звернення: «товарищ».

Завдяки існуючому в ГДА СБУ реєстру службовців органів державної безпеки стало відомо, що Аксельрод Леонід Соломонович (1908 року народження) мав вищу освіту, член ВКП(б) з 1932 року, працював в органах з 1932 року, проходив службу з 22 березня 1936 р. в Донецькій області, співробітник НКВС, комендант УНКВС, сержант Держбезпеки. 19 грудня 1937 р. його нагороджено орденом Червоної Зірки, 09 серпня 1938 р. звільнено. Причина — арешт судовими органами. Не відомо, яким чином Аксельрод уникнув репресій, але під час війни він служив на фронті та був комендантом особливого відділу 10-ї повітряної армії. На 1943 р. він — майор державної безпеки. У 1945 р. — командир 108-го ордена Червоної Зірки батальйону аеродромного обслуговування 5-ї повітряної армії. Вдруге нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню (теж двічі), медалями «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За оборону Сталінграду». У 50-х рр. — заступник директора Львівської опери.

Соколинський (Гімельман) Давид Мойсейович (06.1902–21.01.1940) закінчив у 1914 та 1916 рр. 3-класне вище початкове училище та 2-класне ремісниче училище в Одесі, член ВКП(б) з грудня 1920 р., старший майор Держбезпеки. З 3 квітня 1937 року по 25 лютого 1938 року — начальник УНКВС Донецької області (входив до складу Трійки). Нагороджений орденом Леніна (19.12.1937 р.). Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. 2 березня 1939 року його арештовано. 19 січня 1940 року — засуджено ВК ВС СРСР та розстріляно в Москві.

Старший лейтенант Добровольский (єдиний наказ адресовано саме йому) 21 березня 1939 р. був звільнений із виключенням з обліку та неможливістю використання на службі. Більше ніяких відомостей про нього немає.

Коменданти НКВС власноруч виконували вироки та розстрілювали засуджених. Аксельрод за свою роботу в Донецькій області отримав орден Червоної Зірки. Соколинський у складі обласної трійки НКВС засудив тисячі людей до страти та таборів, за що теж отримав винагороду — орден Леніна.

Наведемо прізвища тих, хто під час Великого терору був слідчим НКВС в Артемівську [1].

Шелудченко Матвій Іванович (1898—02.02.1940 рр.). З весни 1935 по 8 серпня 1937 року — начальник Артемівського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальник особливого відділу 80-ї стрілецької дивізії. На 29 вересня 1937 р. — начальник Артемівської міжрайонної слідчої групи УНКВС Донецької області. Розстріляний у Москві 2 (за іншими даними — 1) лютого 1940 р.

Демидов Олексій Петрович (03.06.1898—1960 рр.). Член ВКП(б) з 1919 р. З липня 1938 р. до грудня 1939 р. — начальник Артемівського міськвідділу НКВС. Помер у Харкові в 1960 р. Мав звання полковника держбезпеки.

Кристаль Анатолій Самійлович (1901—20.05.1938 рр.). Освіта — початкова. З осені 1937 по 22 березня 1938 р. — начальник Артемівського МВ НКВС. 23 березня 1938 р. заарештований. Повісився в камері. Старший лейтенант державної безпеки (23 березня 1936 р.). Член ВКП(б) з 1920 р.

У серпні 1937 р. були створені самостійні підрозділи — Дорожньо-транспортні відділи (ДТО) ГУДБ НКВС. На Донбасі діяли Північно-Донецький (м. Артемівськ) та Південно-Донецький (ст. Ясинувата) відділи. Начальником ДТО ГУДБ НКВС Північно-Донецької залізниці був капітан Держбезпеки Кочергінський Георгій Ізралієвич, заарештований 30 червня 1938р. та розстріляний 20 жовтня 1939 р. в Києві. Наведемо показання зі справи Кочергінського (мовою орігіналу):

«По свидетельству оперуполномоченного ОДТО НКВД станции Ворошиловград К. Т. Ковалёва, все чекисты-транспортники знали, что в Артемовске Г. И. Кочергинский и помощник начальника ДТО ГУГБ НКВД Северо-Донецких железных дорог Н. И. Антоненко "бьют во всю". Причем Н. И. Антоненко, до 1937 г. работавший секретарем одного из райкомов партии "как раз ударит арестованного, так и есть одна вербовка". К допросам арестованных привлекались беспартийные стрелки НКПС, которые избивали арестованных не хуже кадровых сотрудников НКВД. Во время выезда на места начальник ДТО ГУГБ НКВД Северо-Донецких железных дорог показывал подчиненным, как надо работать с врагами народа, на личном примере. По свидетельству А. В. Залозного, "в присутствии лично меня Кочергинский избивал арестованного Кравченко — немецкого шпиона, и Китаева — участника польской шпионской организации, приказывая и мне бить"» [1, с.40]. 

Наші припущення про розстріли в Артемівську в період 30-40-х років підтверджено, але пошук місць поховань триває. Для поширення інформації, що стосується репресій, створено сторінку в соціальній мережі Facebook. Кількість жертв була вражаючою, тому постає питання: чому в Бахмуті не існує місця вшанування пам’яті жертв червоного терору? Ми пам’ятаємо, що наприкінці 90-х років минулого століття на правому березі річки Бахмутки, неподалік міського базару, з’явилася кам’яна брила з написом: «Здесь будет установлен памятник жертвам политических репрессий», але вона швидко зникла.

Ми все ще продовжуємо жити в пострадянському просторі, в якому чиновники завжди з осторогою ставилися до теми політичних репресій. Бахмут у радянські часи був місцем катувань та розстрілів великої кількості людей та продовжував залишатись таким місцем аж до 90-х років, тому що закриті судові процеси над політв’язнями продовжувались у Бахмуті до відновлення незалежності України.

Зі свідчень мешканки села Званівка Марії Шваник стало відомо, що в 50-х роках на закритому суді в Бахмуті було засуджено бійців підрозділу УПА, що діяв на Донбасі (пані Марія не пам’ятає ані прізвищ, ані подробиць справи, адже переказувала історію з розповіді голови Званівського колгоспу, присутнього на засіданні суду). Коли до одного з засуджених прокурор гнівно проголосив, що його буде розстріляно в невідомому місці та поховано, як собаку, вояка відповів: «Настануть часи, і нас будуть згадувати як героїв».

Якщо нам вдасться віднайти місце поховань жертв радянського режиму та привернути до цього увагу мешканців Бахмуту та всього Донбасу, то це стане важливим кроком у розвіюванні міфу, що глибоко укорінився у свідомості більшості містян, про «щасливе радянське минуле».

Бак В.Ф., Кравченко С. О.

Література

1. Золотарьов В.А., Стьопкін В.П. ЧК-ДПУ-НКВС в Донбасі: Люди та документи 1919 – 1941. Донецьк, Апекс, 2010 – 512 с., ілл.

2. Реабілітовані історією. Донецька область. Книга шоста. – Донецьк: вид-во КП «Регіон» – «ФО – П Колесниченко», 2009. – 592 с (з іл.)

3. Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УН КВС (м. Артемівськ), – Галузевий Державний Архів СБУ. – Фонд 6, справа № 6184

4. Фонд № 52, справи 12; 17 Бахмутського краєзнавчого музею Донецької області.

Перша збірка оповідань «Краса життя» вийшла 1922 року в видавництві «Русалка». У ній Ф. Дудко вразив читачів майстерністю стилю і поєднанням «романтичної піднесеності» і реалізму зображення. Далі протягом 20-30-х років світ побачили багато творів автора: роман «Отаман Крук» (1924), збірка оповідань «Глум» (1925), історичне оповідання «Стрибожа внука» (1934), цикл повістей «В заграві», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва», «Чорторий» (1928-1931), історична повість «Великий гетьман» (1936), збірка оповідань «Дівчата одчайдушних днів» (1937).

Багато творів Федора Дудка спрямовані на пошук героя нової доби, героя, який позбавився рабського духу і прагне діяти. Саме таким є молодий інок Павло, якого виключили з семінарії і «заслали» в монастир. У романі автор детально описує заснування, становлення, оздоблення та головні святині Миколаївського старо-козацького монастиря, який насправді існував у с. Рихли, але був зруйнований, і зараз місцева громада намагається його відновити. Саме у монастирі за задумом автора зійшлось минуле і теперішнє українського народу. Про минулу славу козаків нагадують козацька ікона, де поруч зі святими зображені козаки, козацький герб і золотий ковчег, подарований Іваном Мазепою:

«… найбільшою святинею і найціннішою пам’яткою всієї обителі, яку, як дорогу реліквію, беріг старий манастир, був величезний, по обидва боки просторої манастирської брами розмальований образ давнього козацького письма. Кожен, хто переступав поріг манастирський, мимоволі зупинявся і довго простоював перед цим образом, обхоплений почуттям розчулення та побожної пошани до рідної старовини».

Сучасна ж історія творилась у стінах монастиря. Атмосфера монастиря збурювала уяву молодого Павла, і перед ним поставали картини минулого, він з захопленням слухав історії діда Гната про сиву давнину, про побут і звитягу земляків. У хлопця виникало риторичне запитання:

«Невже ж, невже отак і померло все навіки?; Чи вже-ж отак і пропало все навіки? Чи вже-ж навіки?»

Одного разу до монастиря навідався владика, який, побачивши козацький образ, наказує його знищити:

«Што ета, спрашіваю? – прошипіли владичі уста і гнівом налилися його очі, зустрівшись з усміхненим поглядом старого запорожця, що пильно дивилися зверху… Козацький образ? Народом шанується?… Сейчас же замазать етат образ штоп і следа нікакова ат нево нє асталось!…»

Наказ доручили виконати тому, хто найбільше захоплювався образом і козаками. Павло пручається, йому надзвичайно сумно думати про те, що він ніколи більше не зможе милуватись козацьким образом, і, одночасно, йому стає гидко від думки про те, що цей наказ мусить виконати своїми руками. Ще довго після цієї події хлопцю снились тривожні сни:

«Що, хлопче — позбутися нас хотіли? Даремне — довіку ми тут житимемо! Так і перекажи всім хлопче. Піди і перекажи».

Цей випадок змушує Павла ще більше занурюватись у роздуми про долю народу, про шлях до кращого майбутнього… У буремний 1905-й рік він, поранений, потрапляє до в’язниці, а далі «довгі настирливі клопотання і заступництва отця Порфира – і Павло, по довгім покутуванні на пості та тяжких роботах, знову у манастирі». Але зараз він вибрав іншу форму боротьби, він годинами сидить у своїй келії і малює образи святих з обличчями українських героїв – Хмельницького, Гонти, Дорошенка, Гордієнка. Йому прикро, що прихожани на запитання про національність відповідають: «Ми православні». «Може українці», — перепитує Павло. «Може й українці — або ми знаємо…»

Проходить час, Павло уже отець Нестор, і «тривожні, неспокійні часи знову настали на Україні». Отець був щасливим, коли у стінах монастиря зупиняється козацьке військо, але незабаром воно змушене відступити, і уже наступного вечора у монастирі чути московську лайку. Солдати пиячать, співають нецензурних пісень і грабують, забираючи все, що трапиться їм на шляху. Ось і вся сутність свободи, яку несли українцям більшовики!

«Холодним жахом наповнюється душа його, і чує Нестор, немов на очах у нього гвалтують рідну матір».

Разом з отцем Савою вони ховають золотий ковчег, подарунок І. Мазепи, а повертаючись до монастиря, стають свідками розстрілу усіх мешканців монастиря. «Куди тепер?» — запитує себе отець Нестор… А згодом слава рознеслась усією околицею про месника у клобуку чернечім. Отець Нестор гине в одній із битв, але «душу народну ворушить і креше сліпучі іскри в молодечих серцях нова кобзарська дума про страшного, мов буря, відважного, як лев, легендарного козацького ватажка у клобуку чернечім»…

Ще одним твором про цей період є повість «Чорторий». Власне назва твору вказує читачу на той вир історичних подій, у яких опинилась українська нація у 1917-1921 рр. Свої і чужі, свої, призвані в чужі армії… Наступи червоних і білих, отаманщина, махновці… УНР з нечисленною, погано озброєною армією була охоплена тифом і затиснута у трикутник смерті. Головний герой твору Василь, військовий журналіст з Києва, вирушає на фронт, щоб зробити «хороший матеріал», але доїхати до місця призначення йому не судилось і він опиняється у своєму рідному селі. Тут він перебуває у вирі протилежних думок, настроїв і переконань. Один шкільний товариш перетворився у мужнього воїна, який кожного дня бачить смерть і віддає життєво необхідні накази, налаштований битись за Україну до кінця, і переконаний у тому, що на війні «страшні тільки перша і остання жертви…» Інші ж називають Василя петлюрівцем, і прямо кажуть: «…мене дуже тішить, що самостійницькі змагання українців нарешті зломлені», — мріють про «так звану» стабільність, яку може забезпечити біла гвардія. Навіть рідний батько хоче, щоб уже швидше прийшли білі, і він зміг би нарешті поїхати до Одеси «на закупи». Батько-аптекар неохоче віддає ліки для армії УНР, але згодом, з приходом білих, усі розуміють, який мир і стабільність принесли вони. Солдати відкрито займаються грабежами, пиячать, а їх начальство не просто це толерує, а й теж не проти легкої наживи. Вони організовують омріяну поїздку до Одеси, але уже на наступній станції мандрівників чекали неприємні сюрпризи. Додому мандрівники привезли не гостинці, а синці і радість, що вдалось вирватись живими.

В кульмінації твору поручик білогвардійців, родом з України, вирішує кардинально змінити ситуацію, входить у контакт з місцевими повстанцями і бере в полон командування. Наступного ранку про це було оголошено в селі. Усі були щасливі, але часу уже не вернеш, у юрбі чути було фрази:

«Ех, вже б давно треба було так! Прийшла ото Україна – всім би за неї триматись. То ж ні – чогось іншого виглядали…»

Проте серця людей запалювались «новою радістю життя, новою надією, новою чистою міцною вірою…»   

У збірці оповідань «Дівчата одчайдушних днів» Федір Дудко змальовує безстрашних українських героїнь, які на рівні з чоловіками боролись за українську державу і творили її історію. У оповіданні «Кубанська козачка» автор знайомить нас з Настею, дочкою козацького осавула, яка, помітивши небезпеку, рятує весь поїзд від нападу. Вона ініціативна, безстрашна і вольова:

«Так? І це по-лицарськи так? Негайно беріть рушницю і лягайте ось тут за рейками! Ну?!»

Героїня твору «Над Дніпром» Маруся, донька лісничого, рятує загін повстанців і свого коханого, вчасно повідомивши про зраду і про прихід гетьманського війська. Неймовірне перевтілення і ріст свідомості спостерігається у панночки Зіни з твору «Кумедна панночка». Головний герой твору Карбовський не зразу впізнав у отаманці Орлиці безжурну і смішну панночку Зіну, з якою він гуляв, купався в Десні і жартував:

«Зінночка – Боже!.. Отаманка Орлиця!.. То ось хто та Орлиця! Карбовський дивиться на неї – пізнає і не пізнає. Коротке обстрижене волосся, жупан, високі чоботи, козацькі шаравари…»

Ф. Дудко не оминає увагою і події першого зимового походу. Зокрема в оповіданні «Заметіль» описані події його початкового етапу. Автор зображує відданість ідеї учасників зимового походу і їх підтримку місцевим населенням. Головний герой, виконуючи завдання, потрапляє у засідку більшовиків, але малолітній син господаря садиби рятує його. Розгортається бій, на село наступають свої, головний герой отримує поранення – і знову на допомогу приходять звичайні люди. Донька господаря садиби, який врятував його, доглядає за ним, робить перев’язки, і зрештою через деякий час головний герой знову повертається до лав війська.

Зараз події визвольних змагань українців 1917-1921 рр. нам добре знайомі з історії, але завдяки майстерності і таланту Федора Дудка, завдяки яскравим картинам та образам його творів, трагедії та перемоги українців надовго закарбовуються у пам’яті читача.     

Цікавими є твори на іншу історичну тематику, зокрема «Стрибожа внука» і «Великий гетьман». У історичному оповіданні «Стрибожа внука» розповідається про те, як князь Ярослав віддавав свою доньку Анну заміж за французького принца. Ф. Дудко детально відтворює атмосферу щастя, яка панувала тоді в Києві, і, з іншого боку, душевні страждання Анни, яка не хоче цього, але, зрештою, погоджується, зрозумівши, що вона не звичайна дівчина, а донька князя, онука Володимира Великого, і повинна жити не для себе, а для своєї країни.

Історична повість «Великий гетьман» присвячена Івану Мазепі. Федір Дудко зображує гетьмана як мудрого політика, головною цінністю якого є рідна Гетьманщина, єдність усіх українців під однією булавою: «Non nobis, sed partiae vivimus (Живемо не для себе, а для батьківщини)». У розмові з Пилипом Орликом він каже:

«Який би не був Мазепа, але моліть усі Бога святого, щоб він протримав його на гетьманстві якнайдовше. Не для того, щоб це миле самому Мазепі було, ні! Мазепа має досить назовні й у сховках, щоб спокійно недовгий свій вік у достатках і шані прожити. Але тому, що з кожним новим перевибором гетьмана Москва все більше і більше нам наших прав утинає, і цих прав уже так мало лишилося, що ще два-три гетьманські перевибори, і від цих прав не зостанеться нам анічогісенько».

Іван Мазепа зображується як талановитий дипломат, який намагається слідкувати за ситуацією на міжнародній арені, відтягує відхід козаків на підмогу царю у війні. Повість завершується, коли всі на Гетьманщині завмерли в очікуванні подальших поворотів війни. На жаль, підготовлена Ф. Дудко до друку 2-га частина твору була знищена під час Другої світової війни.

З початком Другої світової війни автор переїздить зі Львова у Краків і працює в «Краківських вістях». Мотивами війни й евакуації пронизаний роман «Війна». Головна героїня твору, відпочивши в Ворохті, вирішила відвідати знайому у Львові, де її і застала війна. Ф. Дудко описує величний Львів під обстрілами, змальовує настрої львів’ян, їх побут, розмови в бомбосховищах. Паралельно зображується сюжетна лінія Тетяни. Очікуючи припинення бомбардувань і відновлення залізничного сполучення, вона відмовляється переїздити до передмістя Львова, с. Винники, а вирішує оселитись у старого ловеласа Савчака, який вирішив скористатись її розгубленістю і переляканістю. Тетяні здається, що вона закохалась, але випадково підслухана бесіда слуг Савчака допомагає їй прозріти і зрозуміти весь абсурд тієї ситуації. Вона пішки йде до Винник, незважаючи на небезпеку. Тим часом припиняються масштабні бомбардування, і місто займають німці. Одного разу у лісі вона зустрічає пораненого молодого воїна Савчука, родом з Холмщини, який був змобілізований до лав польського війська. Згодом, одужавши, Савчук разом з Тетяною вирішують повертатись пішки додому. У той час Німеччина з СРСР якраз розділяли територію, і вони могли б якраз встигнути перейти новостворений кордон. По дорозі їм зустрічається польський розвідник Болеслав, і далі вони мандрують разом.

Устами Савчука автор говорить про те, що нещастя поляків в тому, що прагнули поневолити українців, зломити їх дух, зруйнувати національну ідентичність, замість того, щоб створити державу за швейцарським чи американським зразком, «де мішанина всіх народів на засадах взаємопошани створила могутню державу».

«Польща дуже дорого заплатила за цю хрестоносну, месіанську, як вона думає, роботу».

Разом з тим, висловлюється впевненість у тому, що українська нація зможе пережити всі лихоліття, які принесла їй доба, чи то у вигляді Гітлера, чи то Сталіна:

«Ні, українську стихію не може здушити ніяка сила в світі! Ти її ріж на кусні, а вони починають ворушитися, оживають, знову зростаються… лише двоє українців на світі – він і вона, то й тоді ще не можна знищити України. І коли Гітлєр іде слідами своїх попередників і, затираючи слово «Україна» на европейскій мапі, має на думці поневолити її, то так само зломить свої зуби на ній, як їх зломили всі його попередники. І коли Сталін простягає свої лапи по Львів, Чернівці, Мукачів, то так само, попікшись, хукатиме на них, як усі ті, що пробували перед ним робити те саме. Україна живуча, Україна вічна. Живуча й вічна тому, що не пориває зв’язків з минулим, що завжди живе в тому минулому і тим минулим. І прихід німців на наші землі, як і панування Польщі і совєтська інвазія – це тільки черговий епізод історії. Це тільки чоргова ланка в довжелезному ланцюгу українських терпінь і безконечних історичних катаклізмів. Прийде час, і розтопиться в українському горні безслідно і ця нова ланка…»

У червні 1942 року Ф. Дудко очолив редакцію газети «Наше Слово» у Бересті. Йому вдалося піднести зміст видання до досить пристойного рівня. На сторінках газети він дає санітарні поради, робить огляди наукових досягнень, пише театральні рецензії… Ф. Дудко написав багато нарисів про історію Берестейщини, які все ще залишаються актуальними. З липня по листопад 1942 року він був головним редактором і «Пінської Газети», в котрій надруковано його повість «Заметіль».

Із статей цього періоду, які вдалося знайти, хотілось би згадати малий фельєтон «Хто ми?», в якому польський анекдот стимулює автора до роздумів про національну самоідентифікацію поліщуків. Автор засуджує їх громадянську пасивність і малодушність:

«Ми б тільки додали до цієї анекдотки, що мало того, що кожен матку має. Кожен, крім того, знає ще, хто він і якого роду. Спитайте, наприклад, француза, хто він — відразу відкаже: француз. Спитайте китайця, поляка, болгарина, фіна — усі знають, хто вони, усі мають національне обличчя, національне ім’я, національні прикмети, національну гордість і честь. Навіть птах знає, хто він… Не має тільки назви й не знає, хто вона — одна тільки істота на світі: це — поліщук».

Автор запитує:

«Чи може таке страшне вже те слово: "Україна"? Усі чужинці на світі знають про нас, як про українців, і називають нас українцями, тільки ми самі чомусь чи боїмося, чи стидаємося, чи — дідько його знає, чому — не хочемо признатися до того свого українства! Гей, люди, люди! А чи ж не казав нам наш Шевченко Тарас, щоб ми "свого не цурались"?! "Бо хто матір забуває, — сказав Шевченко, — того Бог карає"».

Ще за життя Федора Дудка його твори були надзвичайно популярними і цікавили читачів. Як писала Галина Журба, у його творах особливої уваги заслуговує «влучна спостережливість, місцями блискуча форма, вміння володіти діалогом», саме тому Федір Дудко без сумніву є «визначним белетристом нашої доби». Для сучасного читача ці твори є живими свідками буремних подій минулого, інструментом самозаглиблення у ті часи лихоліття, переосмислення історичних уроків і пошуку рецептів успіху у майбутніх випробуваннях, які ще чекають на українців.

Ольга Тимчишин

Коли у серці є жарина,
Не затуши її, — гляди,
Тебе чекає Україна,
Мерщій на поміч їй іди.
Безвпину линь, як в небо птах,
Терпи, змагайсь, як на війні,
І знайдеш ти бажаний шлях
І будеш сином лиш борні.
1910 рік

Важка доля судилася Олексі Кирію (1889 – 1954), талановитому поету й літератору родом із села Крупичполе, що на Ічнянщині. Так сталося, що він залишив рідний край ще за часів існування Російської імперії, оселився на теренах Кубані. Але Олекса Кирій завжди думав про Україну та її майбуття, закликав українців до боротьби. Процитований вірш було написано у 1910, тобто до початку Визвольних Змагань 1917 – 1921 років, а в його рядках неначе лунає передчуття майбутніх важких випробувань, боротьби за незалежність України…

У вірші відчувається молодецький запал та потужний заряд патріотизму, в контексті присутній заклик до самовдосконалення, до боротьби зі своїми ницими пориваннями, до діалогу із самим собою, а у підсумку – до боротьби за Україну, яка стає квінтесенцією індивідуального буття. Помітним є потяг поета до саморозвитку, чого він бажає і своїм читачам.

З одного боку, це не дивно, адже цей вірш був написаний Олексою Кирієм тоді, коли йому виповнився 21 рік, тобто в молодості, коли енергія нуртує, а віра у можливість покращення навколишнього світу й досяжності світлого майбутнього змушує діяти. З іншого ж боку, помітною є доросла цілісність позиції та усвідомлення важливого аспекту – лише у наполегливій та безкомпромісній боротьбі можна досягнути звільнення України, лише заради цієї величної мети варто витримувати усілякі труднощі, йти на ризик, а у разі потреби й офірувати власне життя, особисте ж щастя й полягає саме у цій боротьбі, дозволяє відчути повноту буття, піднестися духовно над повсякденними дріб’язковими клопотами, долучившись до цієї священної боротьби кожна маленька людина може стати справді великою. Загалом, вірш просочений почуттями альтруїзму та ентузіазму, вірою у перемогу українського народу над віковічними поневолювачами – російськими загарбниками.

Я спочатку прочитала вірш та склала своє враження, а потім у Вікіпедії ознайомилася з біографією поета і зробила висновок, що моє перше враження щодо написання вірша у молодому віці було правильним.

У наш час, — порівняно з тією епохою, — сильно зросла кількість патріотичних віршів, пісень, романів. Зараз, коли Україна знову воює за свободу та незалежність, захищаючись від кривавих російських загарбників та їхніх мерзенних посіпак-терористів, з’явилася своєрідна мода на читання патріотичних творів, так само, як і на носіння вишиванок. Але й у наші дні, коли спостерігається значна перенасиченість інформацією, простий вірш Олекси Кирія звучить по-сучасному, зберігає свою актуальність, заклик, котрий міститься у ньому, залишається незмінним, — а це свідчення справжнього поетичного хисту.

Після прочитання вірша у мене виникли певні асоціації, у пам’яті почали виринати полум’яні рядки з віршів Євгена Маланюка, пригадалися потужні своєю метафізичною патріотичною спрямованістю твори велетня думки Дмитра Донцова, постали перед очима постаті славетних провідників української нації та борців, котрі віддали життя за волю України. Можу стверджувати, що у вірші є своєрідна трансцендентна емоційність.

Хоча, звісно, поетичні образи та звороти, що присутні у вірші, у кожної людини викликають власні асоціації, в залежності від соціального статусу, світосприйняття, рівня освіченості та ступеня національної свідомості.

«У серці є жарина» – це ж та рушійна сила, яка пече, не дає сидіти на місці, це той «двигун», який наповнює життя сенсом.

На жаль, у всесвітній мережі Інтернет дуже мало інформації про поета. Але аналізуючи відомі факти, можна зробити висновок, що, не зважаючи на всі перешкоди, які траплялися у житті Олекси Кирія, він, як зріла особистість, завжди намагався бути корисним своєму народові. В часи панування людиноненависницького російсько-радянського тоталітаризму Олекса Кирій зазнав різноманітних утисків та переслідувань. Зрештою, йому навіть заборонили писати рідною українською мовою – саме так виглядає потворна і незмінна сутність російського імперіалізму…

Поет є нашим земляком, народився 1889 року в селі Крупичполе, Борзнянського повіту Чернігівської губернії, нині – Ічнянського району, Чернігівської області.

Ічнянщина може пишатися таким земляком, адже, вийшовши із бідної багатодітної родини, він став відомою людиною, зміг отримати освіту, розвинути свій талант і показати приклад іншим.

А скільки ще таких незаслужено забутих письменників і поетів на теренах України! Прокидаймося, люди! Герої – навколо нас!

Олена Фастовець

На жаль, навіть зараз, коли минуло 26 років з моменту відновлення незалежності України та четвертий рік поспіль точиться війна на Донбасі, далеко не кожен громадянин здатний відповісти на запитання, у чому полягає цінність незалежності та яку ціну довелося сплатити за неї українському народові. Даються взнаки облудні міфи російсько-радянської пропаганди, котрі протягом десятиліть втовкмачувалися у голови людей.

Здобули чи відновили?

Становлення незалежної Української держави у наш час супроводжувалося низкою проблем і труднощів, багато з них залишаються невирішеними й зараз. Є важливі концептуальні питання, відповіді на які суспільство почало отримувати зовсім недавно.

Варто згадати й про власне дату. Що відбулося 24 серпня? Україна здобула незалежність чи відновила її? Правильна відповідь на таке, здавалося б, другорядне питання багато важить для вироблення й усталення правильної парадигми розвитку держави.

Якщо ми визнаємо, що незалежна Українська держава модерного типу постала 22 січня 1918 року, коли четвертим універсалом Центральної Ради було проголошено цілковиту незалежність Української Народної Республіки (УНР), яка внаслідок програної визвольної війни була окупована радянською Росією у 1921 році, то, безперечно, йдеться про відновлення незалежності 24 серпня 1991-го.

Усі десятиліття панування російсько-радянських загарбників стають періодом окупації України, усі їхні місцеві посіпаки постають у вигляді зрадників власного народу, які, за висловом Тараса Шевченка, «допомагали катові знімати з матері останню свитину»: влаштовувати Голодомор, провадити розкуркулення, нищити духовність і культуру українців.

Саме такої парадигми дотримуються держави Прибалтики, і саме така логіка модерного державотворення допомогла їм стати успішними як в економічному, так і в культурному сенсі державами. Скажімо, Естонія святкує День незалежності 24 лютого (у 1918 країна проголосила свою незалежність), а 20 серпня офіційно відзначається у якості Дня відновлення незалежності Естонії.

Правонаступниця УНР, а не УРСР

Наразі, хоч і повільно, Україна просувається на шляху до прийняття такої ж концепції щодо святкування Дня незалежності. Про це свідчать відповідні заяви Українського інституту національної пам’яті та низки посадовців. Завдання полегшується тією обставиною, що останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк у 1992 офіційно передав свої повноваження тодішньому Президенту України Леоніду Кравчуку, з юридичної точки зору пов’язавши УНР та сучасну Україну, яка офіційно стала правонаступницею саме УНР.

Чим же небезпечна позиція, згідно з якою Україна постала у вигляді незалежної держави саме 24 серпня 1991 року, а усі події боротьби за державність, котрі мали місце раніше, не беруться до уваги?

Перш за все, це позбавляє українців історичного підґрунтя і дозволяє усім ворогам нашої держави заявляти, що наша державність є чимось штучним та випадковим, таким собі наслідком непродуманої політики Михайла Горбачова, який нібито розвалив Радянський Союз, у якому начебто панувала мало не ідеальна дружба народів і ковбаса була дешевою, а держава забезпечувала громадян найрізноманітнішими благами.

Окрім того, слід завжди пам’ятати, що УРСР була колонією Росії, а не якимось, бодай квазідержавним, утворенням. Адже Радянський Союз був ні чим іншим, як черговою реінкарнацією саме Російської імперії, де тоталітарний комуністичний режим намагався здійснити суцільну русифікацію та асиміляцію усіх поневолених народів під виглядом створення якогось міфічного радянського народу.

Тому презентація України у якості правонаступниці УРСР – це шлях до побудови недолугої напівколонії Росії, і саме тому закон про декомунізацію потрібно було ухвалювати у перші дні після відновлення незалежності України у серпні 1991-го.

Ціна – мільйони життів

Протягом своєї історії українському народові довелося сплатити вкрай високу ціну за незалежність. Але, незважаючи на мільйони жертв, ворогам не вдалося знищити бажання українців жити у своїй самостійній та соборній державі. Героїчні подвиги вояків українських армій доби Визвольних Змагань 1917-1921 років, самопожертва юнаків у бою під Крутами, кров героїв Базару, по-звірячому закатованих російськими окупантами, мільйони замордованих голодом селян, сотні тисяч загиблих на засланні у Сибіру, тисячі розстріляних українських інтелігентів, легендарний спротив ОУН-УПА, свідома загибель найкращих провідників українського народу, таких, як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич та багатьох інших, кров героїв Революції Гідності та наших вояків, котрі гинуть за Батьківщину, стримуючи брутальну навалу нашого відвічного екзистенційного ворога Росії – це та ціна, яку було сплачено за незалежність України. Слід визнати, що у світі є небагато націй, яким довелося заплатити так дорого за можливість жити вільним життям у межах власної держави.

Понад те, потрібно усвідомлювати, що процес є далеким від свого завершення, наші Визвольні Змагання тривають і кожен свідомий громадянин має докладати максимум зусиль для перемоги України та бути готовим пожертвувати всім, навіть власним життям, заради цієї найвищої мети.

І духовний, і матеріальний добробут – у нашій свідомості

І все ж таки, незважаючи на усі проблеми та негаразди, суспільна свідомість поступово та неухильно зростає. Це добре помітно на прикладі Ічнянщини (Чернігівська обл. – Прим. ред.).

Хоча на території району народилося немало борців за незалежність України, важкий спадок доби колоніалізму призвів до того, що ці імена були практично забуті, а колективна свідомість – безжально деформована, облудна й людиноненависницька антиукраїнська комуністична ідеологія цупко в’їлася в мізки значної частини населення Ічнянщини. Тому протягом 90-х років не спостерігалося великого ентузіазму серед простих мешканців району, коли справа доходила до святкування Дня незалежності України.

Хоча проблем залишається багато і суспільна свідомість перебуває не в ідеальному стані, неможливо заперечувати ті позитивні зрушення, які відбулися. Саме в них і полягає запорука успішного економічного та культурного розвитку як району, так і всієї України.

Повертаються із забуття імена славетних ічнянців, які боролися за Україну. У добу УНР: Семен Скрипка, Іван Кмета, отаман Ангел, Панас Скубан та багато інших. У часи Другої світової війни: один із визначних діячів ОУН-УПА, Кость Гіммельрайх, який, окрім іншого, був талановитим поетом, народився та виріс в Івангороді; на території району діяли й осередки українського підпілля, ретельне вивчення діяльності яких ще чекає на своїх дослідників.

Величезну роль у здійсненні таких перетворень відіграла культурно-просвітницька діяльність, активні краєзнавчі дослідження, соціальна активність громадян, видавництво різноманітних книжок, проведення публічних заходів.

Тож кожен має усвідомити, що незалежність не була нам подарована, вона постала не на порожньому місці, за неї заплачено високу ціну, її потрібно відстоювати, оскільки вона є передумовою як матеріального, так і духовного добробуту. Коли абсолютна більшість громадян України, незважаючи на свої політичні чи релігійні вподобання, усвідомить, що незалежність є найвищою цінністю, своєрідним спільним знаменником, тоді відбудеться і ствердиться успішна Українська держава.

Юрій Косенко, голова правління ГО «Українська Ініціатива»

Джерело: Трудова слава

Нижче наводиться переклад цього інтерв’ю українською мовою. Оскільки більшість відповідей давалися спільно, в процесі обговорення запитань, у перекладі вони так і наводяться, хоча в оригіналі було позначено кому конкретно належать ті чи інші слова. Також, зважаючи на обмеження газетної публікації за розміром, деякі уривки не були опубліковані, вони наводяться у даному перекладеному варіанті, але виділені простим курсивом.

У липні 2016 року музей Фрідеберта Туґласа та Маріє Ундер відвідав Юрій Косенко з України. Виявилося, що він добре обізнаний з життям та творчістю Фрідеберта Туґласа та інших класиків естонської літератури, багато творів прочитав у перекладах, загалом добре знається на естонській культурі. Ще тоді він висловлював думку про необхідність заснування у Києві літературного товариства імені Туґласа.

У жовтні 2016 року співробітниця музею Елле-Марі Талівее відвідала Київ у зв’язку із проведенням вечора пам’яті Фрідеберта Туґласа в Національному музеї літератури України, де відбулося її знайомство з київськими естонцями, з головою Естонського земляцтва Маре Літневською, з українськими колегами, зокрема з Ольгою Тимчишин, соратницею Юрія Косенка у царині громадської та наукової діяльності. Юрій Косенко та Ольга Тимчишин докладають багато зусиль для промоції естонської культури в Україні. Зокрема, у квітні 2017 року ними було проведено заходи, присвячені ознайомленню з Естонією та вшануванню пам’яті Юхана Лійва в Авдіївці та Бахмуті, у Кривому Розі було проведено захід, присвячений Естонським Визвольним Змаганням (1918–1920), у березні 2017 року, знову в Національному музеї літератури України, відбулося вшанування пам’яті Маріє Ундер. У січні 2017 року ними було офіційно зареєстровано Українське Літературне Товариство імені Фрідеберта Туґласа, головою якого стала Ольга Тимчишин, а головна мета діяльності якого полягає у зміцненні українсько-естонських культурних зв’язків, вивченні естонської літератури та мови.

У травні 2017 року музей Туґласа та Ундер, разом зі Спілкою письменників Естонії, проводив наукову міжнародну конференцію, присвячену 100-річчю літературного гуртка «Сіуру». До участі в конференції були запрошені Юрій та Ольга, тема їхньої доповіді стосувалася історичних паралелей між українською та естонською художніми літературами того періоду. Цікаво зазначити, що свої виступи вони розпочинали естонською мовою (а потім вже переходили на англійську мову).

Звідки у вас зацікавленість Естонією?

Юрій: Що стосується мене особисто, то зацікавленість Естонією присутня у мене ще з дитинства. Коли мій батько служив в армії, він товаришував з естонцями, і я часто чув його розповіді про те, яким позитивним народом є естонці, як вони збиралися у вільний час разом, читали газети рідною мовою. Ще у школі я знайомився з творчістю Лідії Койдули, Фрідріха Крейцвальда. Потім почав цікавитися історією Естонії, вивчив книгу Тойво Рауна «Естонія та естонці», читав і поступово накопичував матеріал про естонську культуру. В результаті я поступово став естонофілом. Я глибоко переконаний, що естонський досвід є вкрай корисним для України, у мене виникло бажання поділитися своїми знаннями зі співвітчизниками. Для того, щоб це мало більший ефект, я звернувся по допомогу до Посольства Республіки Естонія в Україні.

Посольство відгукнулося, так почалася моя співпраця з Маре Літневською, яка очолює Естонське земляцтво імені Віктора Кирвела. До цього я ніколи в своєму житті не зустрічав естонців. Тому можна сказати, що моя зацікавленість Естонією та естонською культурою має, у певному сенсі, метафізичний характер, я почав цікавитися країною не тому, що побував там чи мав якісь зв'язки з естонцями, а зовсім навпаки — я побував в Естонії та потоваришував з естонцями тому, що в мене самостійно виник тривкий та глибокий інтерес до естонської культури. Відтоді мною, як самостійно, так і спільно з колегами та естонськими друзями, було проведено десятки культурно-просвітницьких заходів на естонську тематику у різних містах України, зокрема й на Донбасі. Найбільш значним своїм досягненням я вважаю цикл із десяти лекцій під загальною назвою «Естонський феномен», який був прочитаний мною з дозволу КНУ ім. Тараса Шевченка під егідою Естонського Інституту…

Ольга: У мене давно були деякі знання про Естонію. Справа в тому, що мій родич Роман Винарчук є естонським дипломатом, а моя тітка мешкає в Естонії. Хоча ми бачимося рідко, але мені запам'яталися їхні розповіді про Естонію. Після мого знайомства з Юрієм Косенком, — ми обидва є колегами-біологами, — та прослуховування деяких із його лекцій про Естонію я зрозуміла, що ми є однодумцями, я почала активно вивчати історію Естонії та естонську культуру, читати твори естонської літератури, вивчати естонську мову. Це надзвичайно захоплюючий та цікавий процес, мені подобається те, що я роблю, і я також переконана в тому, що засвоєння Україною естонського досвіду принесе велику користь Україні, а також і Естонії. Адже, слід визнати, становлення успішної української держави сприятиме покращенню безпеки Естонії, буде додатковим фактором упередження російської агресії проти Естонії. Коли мені вдалося побувати в Естонії, я ще більше зміцнилася у своїх симпатіях по відношенню до цієї країни, я отримала додатковий стимул для того, щоб працювати над зміцненням естонсько-українських культурних зв’язків…

З ким в українській літературі можна порівняти Юхана Лійва, Маріє Ундер, Фрідеберта Туґласа?

Проводячи паралелі між життям і творчістю названих вами класиків естонської літератури й класиками літератури української, потрібно усвідомлювати певну умовність. Але, незважаючи на це, можна сказати, що за своєю значущістю та впливом на наступні покоління національних письменників Юхан Лійв займає в естонській літературі таке місце, як Тарас Шевченко в українській. Окрім того, у них є схожі аспекти в особистому житті. Обидва класики не змогли досягнути особистого щастя за життя, не змогли створити сім’ї. Звісно, причини були різними. Тарас Шевченко зазнав арешту та заслання царською владою, а Юхан Лійв серйозно хворів; у Тараса Шевченка більше творів, які безкомпромісно засуджують поневолювачів українського народу та закликають до боротьби за свободу. Але у Юхана Лійва патріотична лірика також посідає важливе місце, вона є не менш глибокою і здатна викликати у читача сильні емоції. Я пригадую (— говорить Ю.К.) який вплив мали на мене два останні рядки вірша «З тобою і без тебе», які були наведені у книзі Софі Оксанен «Очищення». Я читав український переклад цієї книжки на початку 2014 року, коли в Україні події Революції Гідності сягнули свого апогею. Мене вразило, наскільки простими словами була висловлена поетом щира та природня любов до Батьківщини. Подібні за духом, але інші за формою, рядки можна знайти у творчості Тараса Шевченка.

Коли йдеться про особистість геніальної Маріє Ундер, творчість якої ми дуже любимо та постійно вивчаємо, можна сказати, що в українській літературі є одна особистість, чия творчість за стилем дуже нагадує творчість Ундер, — це Наталія Лівицька-Холодна (1902–2005). Навіть життєвий шлях української поетеси разюче нагадує шлях Маріє Ундер. Якщо взяти до рук чудову книжку Сір'є Кійн та уважно ознайомитися з життям Ундер, зануритися у її переживання та світ її образів, а потім почитати біографічну та мемуарну літературу про життя Лівицької-Холодної, то можна побачити просто величезну кількість співпадінь. Це й тонкий еротизм віршів на ранніх етапах творчості, і патріотична лірика у більш зрілому віці. Окрім того, обидві поетеси зберегли вірність своїм національним державам та віддали перевагу життю на еміграції на противагу радянському рабству. Також, бачимо, що обидві дожили до глибокої старості. Однак, українська поетеса дочекалася відновлення незалежності України. Більш того, як Ф. Туґлас був закоханий у заміжню Ундер, так один з найвизначніших українських поетів та мислителів Євген Маланюк був закоханий у Наталю та присвячував їй вірші.

З Фрідебертом Туґласом складніше. Його творчість має занадто багато особливостей. Протягом різних періодів свого життя він писав твори, які перегукуються з творчістю різних українських поетів та письменників. Серед них і Василь Чумак, і Олександр Олесь, і, певною мірою, Іван Франко.

Доля гуртка «Сіуру», особливо зважаючи на тих його членів, які долучилися пізніше, ніби відтворює долю української літератури, тільки з певним зсувом у часі. Ундер, Адсон, Гайліт та Віснапуу виїхали на еміграцію. Туґласа надовго змусили замовкнути. Семпер, Алле та Варес-Барбарус взяли активну участь у становленні радянської дійсності. Чи не так?

Саме так. Розвиток естонської та української літератури у 20-му сторіччі дійсно має багато спільних рис. Стосовно зсуву в часі. Існування незалежної української держави – Української Народної Республіки – було коротким (1917–1921), протягом майже усього цього часу Україна воювала за свободу та незалежність. На жаль, з низки причин, Україна програла тоді визвольну війну, але значення цього короткого періоду насправді величезне, той потужний імпульс відчувається досі. Фактично, наша визвольна боротьба ще не завершена, адже й зараз Україна бореться за свободу, даючи відсіч російським агресорам та їхнім посіпакам-сепаратистам. Естонська держава змогла ствердитися протягом 1918–1920 років, після чого мали місце два десятиріччя мирного життя. Звісно, в Естонії також вистачало своїх проблем, як політичного, так і економічного штибу, але естонська культура в цілому й література зокрема переживали період бурхливого розвитку та піднесення. А крах республіки, який настав внаслідок ганебного й огидного порушення Тартуського мирного договору Росією, призвів до того, що естонські письменники опинилися приблизно в таких умовах, у яких були українські письменники на початку 1920-х років.

Значна кількість українських письменників та діячів культури виїхала за кордон, вони не зрадили своїм переконанням та відмовилися визнати факт окупації Батьківщини, вони, кожен по-своєму, до кінця боролися за відновлення незалежності України. Можна довго перелічувати імена, кожне з яких є вартим окремої розмови, згадаємо лише декілька: Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Валерія О'Коннор-Вілінська, Наталя Лівицька-Холодна, Володимир Винниченко, Леся Петлюра, Роман Бжеський…

Були й такі, котрі повірили російсько-радянській пропаганді і стали під прапори комунізму. Ті, хто зробив це щиро, прагнули розвивати комуністичну за сутністю, але національну за формою літературу. Незабаром вони усвідомили, що це утопія. Протягом 20-х років з'явилося багато цінних з точки зору літератури творів, багато з них перевидаються й зараз. Але найстрашніше полягає в тому, що російські окупанти фізично знищили сотні українських письменників та літераторів, сотні вчених, багато тисяч інтелектуалів – усіх, хто повірив брехливій пропаганді російських комуністів, але зараховував себе саме до української культури. Цей чорний період отримав у нас спеціальну назву – «Розстріляне відродження». Окрім того, сотні тисяч свідомих українців були депортовані до Сибіру та інших регіонів Радянського Союзу, а мільйони українських селян загинули жахливою смертю внаслідок свідомо організованого російськими комуністами та їхніми кривавими посіпаками Голодомору 1932–1933 років. Так росіяни намагалися знищити український народ як такий, асимілювати його… Тоді Естонія була незалежною, тому уникла подібної долі. Репресії та переслідування спіткали естонський народ пізніше, в часи першої та другої окупації.

Звісно, були в нас і такі літератори, як Семпер та Барбарус-Варес. Доля Семпера найбільше схожа на долю поета Павла Тичини, а доля Барбаруса-Вареса — на долю поета, перекладача й радянського функціонера Миколи Бажана. Багатьох, подібно до Туґласа, надовго змусили замовкнути. Це й Василь Симоненко, і Максим Рильський, і багато інших.

Естонія є дуже маленькою державою, Туґлас сприймав її незалежність як чудо. Історія ж України свідчить про те, що розмір не є вирішальним фактором, а державність потрібно не тільки здобувати, а ще й розбудовувати та підтримувати. Ви почали свій виступ з того, що зазначили, що література є одним із видів відображення суспільного й політичного життя нації. Чи вбачаєте ви це на прикладах естонської та української літератур? Чи не забуваємо ми про те, що це чудо? І як, опосередковано, з цим пов’язується той факт, що емблемою «Сіуру» був янгол, котрий символізував вільний розум?

Це непросте питання. Я почав би з того, що не тільки і не стільки естонська державність є чудом. Є немало країн, які мають меншу площу і є успішними, повноцінними, незалежними державами, варто згадати Сінгапур чи Бруней. Чудом – Естонським Феноменом – є той факт, що естонський народ, який з початку 13-го сторіччя до 1918 року не мав змоги будувати власне життя на власний розсуд, не просто зберігся в етнічному та мовному сенсі, але й став творцем справді дивовижної культури, знайшов у собі духовні сили для цілеспрямованого та неухильного просування шляхом прогресу, дав світові велику кількість видатних вчених, письменників, художників, композиторів, зміг вистояти й витримати усі суворі випробування 20-го сторіччя, зміг не лише здобути незалежність, а й збудувати успішну державу, досвід якої вивчається у багатьох країнах світу. Колись просвітитель Якоб Хурт ставив риторичне запитання, чи зможе естонський народ стати великим, і відповідав, що зможе – в царині культури, науки й духовності, а не території та військової потуги. Ми бачимо, що слова його справдилися. Естонія – це справді велика країна, естонська культура постає перед нами у вигляді безмежного океану мудрості й гуманізму, вона викликає щире захоплення й бажання зануритися у процес її вивчення – чим більше вивчаєш естонську культуру, тим більше цей процес захоплює…

Ви маєте рацію, коли говорите, що не розмір території та чисельність населення є вирішальними факторами у справі побудови успішної держави. Приклад України дійсно підтверджує правдивість ваших слів. Вирішальними чинниками виявляються рівень національної свідомості, зрілість громадянського суспільства, рівень освіченості населення, наявність консенсусу в суспільстві стосовно того, що національна державність є найвищою цінністю. Ми відстаємо від Естонії у цьому відношенні, але ми неухильно йдемо до своєї мети – до побудови успішної української держави, за яку віддали життя мільйони наших співвітчизників протягом останніх сторіч. У нашому випадку чудом є те, що українці не асимілювалися, не втратили волі до боротьби після того, що з нами зробили російські загарбники. Тим ціннішим є для нас досвід Естонії. У процесі нашої культурно-просвітницької діяльності ми переконалися який великий інтерес серед найрізноманітніших прошарків населення викликають наші заходи на естонську тематику.

Що стосується твердження про те, що література є відображенням суспільного та політичного життя, слід зробити деякі уточнення. Йдеться зовсім не про те, що намагалися нав'язувати у радянські часи під виглядом соцреалізму. Звісно, свобода творчості – це найважливіша умова становлення змістовної та глибокої художньої літератури. Однак, коли народ перебуває у стані пригноблення чи стикається з такими викликами, як російська агресія в сучасній Україні чи радянська окупація Естонії, це неодмінно позначається на творчості національних літераторів. Певно, якби не окупація Естонії, Маріє Ундер не написала б такого проникливого й дивовижного за своєю глибиною й напруженістю вірша, як «Ми чекаємо», а українські письменники не розмірковували б у своїх творах про причини поразки Визвольних Змагань, якби визвольна війна завершилася перемогою.

Іншими словами, йдеться про те, що навіть так звана «творчість заради творчості, мистецтво заради мистецтва» певною мірою відчувають на собі вплив суспільно-політичного становища, у якому перебуває той чи інший народ, і опосередковано вони відображають це в собі. При цьому свобода творчості, свобода вибору тем – це безумовна запорука для розвитку як окремого літератора, так і літератури в цілому.

Яким чином та якою мовою сьогодні естонська література доходить до вас?

Якщо йдеться сааме про сучасну естонську літературу, то, на превеликий жаль, українською мовою вона майже не перекладається, за рідкісними винятками, на кшталт деяких творів Арво Валтона. Збірка його новел під назвою «Батьківське щастя» була перекладена українською мовою, а сам письменник відвідував Україну й проводив творчі зустрічі. Дещо доводиться читати російською мовою. Деякі тексти доступні у перекладі англійською мовою, у цьому відношенні дуже корисним є англомовний часопис «Естонська література», який дозволяє бути в курсі новинок і допомагає знаходити англійські переклади. Також я (— говорить Ю.К.) читаю – якщо вдається їх знайти – переклади естонських письменників французькою мовою. Наприклад, низку творів Індрека Харгла було перекладено французькою мовою, деякі вдалося придбати.

Однак, у нас є надія у найближчому майбутньому раз і назавжди вирішити проблему доступності естонських текстів. Ми усвідомили, що естонська мова є ключем до скарбниці великої мудрості, що володіючи нею і маючи змогу читати естонською мовою, ми зможемо поглинати цю мудрість і перечитувати твори улюблених письменників мовою оригіналу – тобто, набагато краще розуміти глибинну сутність цих творів. Тому ми розпочали вивчення естонської мови. У 2016 році, за сприяння Естонського земляцтва й Посольства Республіки Естонія в Україні, вдалося зібрати групу людей, які бажають вивчати естонську мову, й розпочати процес її вивчення. Цікаво зазначити, що серед нас є одна дівчина, яка їздить на уроки естонської мови з іншої області – їй треба проїхати понад 200 кілометрів в один бік для того, щоб потрапити на урок. Естонська культура має колосальну притягувальну силу!

У чому, на вашу думку, полягають характерні особливості естонської літератури?

Складно підібрати правильні слова, щоб адекватно висловити свої думки з цього приводу. Але спробуємо відповісти стисло. Естонська література дивовижна тим, наскільки гармонійно у ній поєднуються національний елемент та загальносвітовий контекст. В цілому, естонська література просочена духом справжнього гуманізму, любов'ю до природи, патріотизмом, який без зайвого пафосу присутній якщо не в тексті, то в контексті. Звісно, творчість кожного естонського письменника є унікальною і неповторною, про кожного з них можна й потрібно говорити окремо. Але відповідь на подібне запитання передбачає узагальнення. Можна сказати, що естонська література знайшла свої шляхи для осмислення глибин психології, для відображення загального шляхом висвітлення конкретного. Багато хто з естонських письменників вражає тим, як за допомогою найпростіших слів та невибагливих сюжетів їм вдається висловлювати неймовірно складні явища та почуття. Якщо йдеться про класиків, увагу привертає цілісність цих особистостей, послідовний розвиток творчих сил. Звісно, література радянської доби має свої особливості, але, в даному випадку, ми винесемо цей аспект за дужки, оскільки ці особливості були зумовлені зовнішнім чинником, а не виникли внаслідок внутрішнього розвитку літературного процесу. Дивує не тільки кількість, але і якість. Починаючи з часів Ганса Кясу та його «Плачу з приводу зруйнування Тарту», естонську літературу збагатили сотні письменників та поетів, з'явилося справді дуже багато цінних творів, — і це якщо говорити лишень про художню літературу! У світі є багато народів, які чисельністю значно переважають естонців, але поки що не спромоглися реалізувати свої творчі сили настільки, щоб зрівнятися з естонцями, хоча нерідко передумови були в них сприятливішими, ніж в естонців. Це дійсно дивовижний феномен.

Юрію та Ольго, мені дійсно цікаво зазначити, що ви є магістрами-біологами. Хіба література й мікробіологія доповнюють одна одну? Тут мені на гадку спадає естонський письменник Енн Ветемаа, який нещодавно помер. Хоча він і не був біологом (за освітою він був інженером-хіміком, а також композитором), його перу належить «Польовий визначник русалок», — такий собі парабіологічний твір у стилі визначників жорсткокрилих та визначників рослин.

Тут варто згадати один з біологічних законів, який називається законом Баррі Коммонера і звучить вкрай просто – «все пов'язане з усім». Він стосується, в кінцевому рахунку, не лише біології, але й усього іншого. А якщо говорити серйозніше, чимало біологів минулого відчували глибокий інтерес до художньої літератури, і зараз є подібні приклади. А багато хто з письменників, — хоча вони не були біологами, — писали про природу. Як тут не згадати Фрідеберта Туґласа, який увійшов у літературу чудовим та зворушливим оповіданням «Їжачок» у 1901 році, а на схилі років очолив Естонське товариство охорони природи? Скільки чудових сторінок його творів присвячено природі, як живій, так і неживій? Багато естонських письменників вміли дуже точно і яскраво змальовувати природу як рідного краю, так і далеких країн.

Окрім того, багато естонських вчених були людьми вкрай різнобічних зацікавлень. Один із видатних біологів зі світовим ім'ям, міколог (спеціаліст у галузі науки про гриби) Айн Райтвіір, який відкрив понад 200 видів раніше невідомих науці грибів, був ще й перекладачем і письменником-популяризатором, редагував часопис «Природа Естонії», переклав естонською мовою книжку «Подвійна спіраль» Уотсона. А великий астроном Ернст Юліус Епік був ще й талановитим композитором. Можна навести подібні приклади і в українській літературі. Згаданий вами Енн Ветемаа також був різнобічною людиною, видатною особистістю, а названий вами твір нам добре відомий. Якщо не помиляємося, вперше його було надруковано у часописі «Лоомінг» у 1980 році, а потім видано окремою книгою у 1983, після чого книга перевидавалася…

Запитання Яана Ундуска: а чому ви обрали в якості патрона естонської культури саме Туґласа?

Після того як було проведено перший захід, присвячений Фрідеберту Туґласу, одна з присутніх підійшла до нас і сказала, що Туґлас звісно цікавий, але він «занадто естонський письменник». Як нам здається, він дійсно є глибоко національним письменником, але, водночас, його творчість дуже добре відображає загальнолюдські проблеми крізь національну призму. Однак, є ще одна причина, яка має символічну природу. Як відомо, у Фінляндії було створено літературне товариство імені Фрідеберта Туґласа, і це товариство допомагало Естонії боротися за відновлення незалежності. Ми сподіваємося, що українське літературне товариство імені Фрідеберта Туґласа сприятиме налагоджуванню культурних зв’яз