Для правильного розуміння сутності процесів, які відбуваються в сучасному світі, потрібно знати історичне тло. Так само важливим є знання й розуміння бодай головних складників історії та культури тієї чи іншої країни для побудови тривалих взаємин з нею, заснованих на засадах взаємоповаги та рівноправності. Малайзія є доволі успішною державою, дружньою по відношенню до України, розвиток взаємин з нею – це важливий аспект української зовнішньої політики в регіоні Південно-Східної Азії. У зв’язку з цим, ГО «Українська Ініціатива» започатковує серію публікацій, присвячених важливим аспектам історії та культури Малайзії, її ключовим постатям. Сподіваємося, що ці матеріали стануть в нагоді співробітникам вітчизняного МЗС, діяльність яких пов’язана з цим регіоном. Серію публікацій ми починаємо зі статті про батька незалежності Малайзії, видатного державного діяча Тунку Абдул Рахмана…
Отже, Тунку Абдул Рахман (8 лютого 1903 – 6 грудня 1990) – державний діяч Малайзії, який очолював уряд Малайзії та прелімінарних державних утворень у 1955-1970 рр. Він був першим прем’єр-міністром Федерації Малайї з 1955 по 1957 рік. Він очолював процес здобуття незалежності, який завершився 31 серпня 1957 р. Як перший прем’єр-міністр Малайї, він відігравав ключову роль у її політиці протягом наступних 13 років. У 1963 році він успішно об’єднав Федерацію Малайя, Британське Північне Борнео (перейменоване на Сабах), Саравак і Сінгапур до складу Малайзії. Однак напруженість між малайською та китайською громадами призвела до виходу Сінгапуру у 1965 р. зі складу федерації. Хоча він не зміг уповні впоратися з міжетнічними сутичками й заворушеннями у 1969 і подав у відставку в 1970, навіть критики вважають Тунку Абдул Рахмана непересічною постаттю в історії Малайзії, «батьком-засновником» (Bapa Kemerdekaan та Bapa Malaysia) цієї країни, архітектором незалежності та формування Малайзії.
Тунку Абдул Рахман був сьомим сином і одним з 45 дітей Султана Абдул Хаміда Халіма Шаха, правителя Кедахського султанату. Він почав здобувати освіту в малайській початковій школі Алор-Сетара, а потім були різні малайські навчальні заклади та Бангкок. Зрештою він виграв грант і поїхав у Кембриджський університет, який закінчив у 1925 році. Після навчання він повернувся на Батьківщину. У січні 1931 року Тунку призначили кадетом на державній службі в Кедах. Згодом його перевели до Куліма на посаду помічника дільничного. У Кулімі Тунку присвячував значну частину свого часу подорожам районом та знайомству з проблемами селян, які становили 90% населення. Тунку також присвятив частину свого часу підготовці до іспиту з юриспруденції, щоб отримати право на підвищення. Він склав іспити з першої спроби.
Приблизно через рік Тунку підвищили до дільничного офіцера Паданг Терапа. Посада дільничного офіцера в цьому регіоні була непопулярною, оскільки у Куала-Неранг була поширена малярія. Проте Тунку наказав провести обстеження боліт, що межували з містом, отримав кошторис на осушення та звернувся до Державного секретаріату з проханням про виділення необхідних коштів. На жаль, прохання Тунку про отримання коштів було відхилене. Він знову написав до Державного секретаріату з проханням надати кошти для осушення боліт і позбавлення Куала-Неранга від основного місця розмноження носіїв малярії. Цього разу гроші надійшли, і роботи проводилися під наглядом Тунку.
У цей період Тунку одружився з Вайолет Колсон, яка жила у місті Пенанг. Проте вона переїхала до нього не одразу, бо в Кедасі існував закон, який забороняв членам королівської сім’ї одружуватися на не малайцях без попереднього дозволу правителя чи регента, і лише після смерті регента і призначення нового й більш поміркованого подружжя змогло воз’єднатися. Ссекретар уряду, своєю чергою, теж не схвалив цей шлюб і призначив Тунку на ізольовану посаду дільничного офіцера в Лангкаві.
Район Лангкаві складався з групи островів, малозаселених, малокультурних і без доріг. Коли Тунку подав заявку на державні кошти на розвиток Лангкаві, його заяву було відхилено. Завжди винахідливий, геній у залученні до співпраці представників громадськості, Тунку призвів до спорудження причалу, а пізніше до відкриття кількох земляних доріг за рахунок грошей та матеріалів, які він збирав.
Друга світова війна застала Тунку в Лондоні. Він планував залишити державну службу та перейти до приватної практики після отримання кваліфікації адвоката. Тунку вдалося скласти першу частину іспиту в 1939 р. Однак з початком Другої світової війни Тунку було відкликано до Малайзії і наказано відновити службу на посаді дільничного офіцера в Кулімі, яку він обіймав протягом наступних трьох років.
Він відповідав за підготовку цивільного захисту, яка здійснювалася районними офіцерами. Тунку призначили заступником директора з питань запобігання авіаційним ударам у Південному Кеді. Тунку визнав необхідність підготовки до евакуації мирних жителів у випадку вторгнення, і в 1941 році він наказав побудувати шість «довгих будинків» з кругляку на низькому пагорбі, приблизно за дві милі від міста. Державний секретаріат не виділив кошти на цей проект, тому Тунку просив місцевих жителів робити пожертви, адже саме вони мали користуватися цими будинками під час імовірної евакуації.
До жовтня 1941 р. британські війська підготували оборонні позиції в Північному Кедасі. Вранці 8 грудня 1941 року почалося вторгнення японської армії. Після нападу швидко пішов наступ армії генерала Ямашити, яка безперешкодно висадилася на пляжах поблизу Сонгкла. Друга штурмова група вийшла на берег, без жодного протистояння, на узбережжі Петані і просунулася до Бетонгу та Кро. Третя, але менша група, висадилася неподалік від Кота Бару в Келантані, незважаючи на рішучу протидію.
Не знаючи про масштаби японського нападу, Тунку пішов до свого кабінету і встановив загальну тривогу для всієї повітряної сторожі. Пізніше того ранку він зустрівся з провідними крамарями та порадив їм евакуювати сім’ї до «довгого дому» (себто, до імпровізованого табору в більш безпечному місці).
Найстарший брат Тунку, що залишився живим, Тунку Бадлішах, змінив Тунку Махмуда на посаді регента в 1937 році, коли той помер. Тепер він контролював ситуацію, оскільки султан Абдул Хамід, хоч і був ще живий, був недієздатним. Близько дев’ятої години вечора Саєд Омар зателефонував Тунку і повідомив йому, що регент вирішив евакуювати 77-річного султана до Пенанга, а звідти-до Сінгапуру. Тунку не погодився з цим рішенням, відчуваючи необхідність того, щоб султан залишився зі своїм народом. Незабаром японці почали бомбардувати Пенанг. Тоді правитель і його сім’я виїхали.
Повернувшись у Кулім, Тунку з’ясував, що вся поліція більше не виходить на чергування. Перш за все, Тунку думав про те, як запобігти мародерству, і він закликав усіх членів розформованих добровольчих сил Кедаху у Кулімі прийти йому на допомогу. Ці люди сформували опікунський корпус, і Тунку організував для них патрулювання міста вночі. Він також відповідав за придбання урядових потужностей з виробництва рису у Баган-Сераї в Пераку. До 16 грудня 1941 року японська армія окупувала західне узбережжя Кедаху, включаючи всі головні міста. Японський військовий губернатор Кедаху, який обійняв посаду, призначив іншого з братів Тунку, Тунку Мохамеда Джеву, тимчасовим правителем до повернення султана в Алор Сетар.
17 грудня султан та його родина й старші чиновники уряду штату вирушили в Алор Сетар з японським військовим супроводом. У Кулімі Тунку неохоче залишався окружним офіцером ще один рік як співробітник японської військової адміністрації. Непорозуміння між Тунку та японськими чиновниками були частими, і його усунули з посади. Незабаром тайці очолили всі процеси й Тунку призначили начальником освіти.
У 1942 році японці перевезли тисячі молодих малайців-чоловіків для роботи на будівництві залізниці з Північного Сіаму до Бірми. Тунку допоміг влаштувати і деяких втікачів з цього пекельного будівництва залізниці, не зважаючи на величезний ризик.
Через тиждень після того, як 6 та 9 серпня 1945 року атомні бомби були скинуті на Хіросіму та Нагасакі відповідно, японський імператорський уряд у Токіо погодився на безумовну капітуляцію.
Після капітуляції японців почали говорити про незалежність і обговорювати, як її можна досягти. Малайські організації були утворені на півострові з подібними цілями, але, на жаль, будь-яка координація між ними була відсутня. 10 жовтня 1945 року Державний секретар колоній опублікував свою Заяву про політику щодо «малайського союзу». У Кедасі обидві головні малайські організації проводили мітинги та протести. Тунку виступав рішуче на цих мітингах, але рекомендував діяти мирними засобами.
Гарольд Макмайкл, представник уряду Великобританії, прибув до Куала-Лумпура 11 жовтня 1945 р. Він приїхав в Алор-Сетар після відвідування султанів Джохору, Селангору, Пахангу та Пераку, де отримав підписи під новим договором. У Кедасі Макмайклу було сказано, що правитель проконсультується зі своєю Державною радою, перш ніж обговорювати це з ним. У процесі консультацій у кожному районі та центрі проводилися мітинги проти опозиції. Тунку був одним з найпопулярніших доповідачів в Алор-Сетар, Сунгай Петані та Кулімі, але його не запросили брати участь у дискусіях, які скликав його зведений брат, Бадлішах. Після трьох днів переговорів султан наслідував приклад своїх правителів-братів. Капітуляція султана була піддана жорсткій критиці з боку громадськості та Тунку. Макмайкл повернувся до Лондона, зібравши всі підписи правителів під новим договором. Тоді прем’єр-міністр Великобританії оголосив, що Малайський союз набере чинності 1 квітня 1946 року.
Британський офіцер, який займав посаду Тунку до війни, був призначений начальником освіти Кедаху на його місце. Уряд штату не надав Тунку нової посади. У цей період Тунку не працював у жодній малайській організації. Тоді Тунку вирішив відновити навчання в Англії та подав заяву на 18-місячну відпустку. Він прибув до Ліверпуля 27 грудня 1946 року і поїхав потягом до Лондона, де й провів наступні 18 місяців.
Коли він склав усі свої іспити з права, Тунку відплив назад до Малайзії в Пенанг. Через кілька днів він зателефонував секретареві Уряду, щоб повідомити його, що він зараз є кваліфікованим адвокатом, але прийом був нейтральним. Тунку було доручено звітувати перед державним юрисконсультом для виконання обов’язків заступника прокурора. Його робота була рутинною, і він цілими днями читав матеріали справ.
Тунку запропонували очолити кедахське відділення Об’єднаної малайської національної організації (англ. – United Malay National Organisation (UMNO)), політичної партії, яку створив Дато Онн бен Джафар. Але незабаром Генеральний прокурор Фостерс-Саттон відвідав Кедах і зустрівся з Тунку в його кабінеті, щоб запитати, чи не хотів би він отримати нову посаду у Куала-Лумпурі. Тунку погодився. У Куала-Лумпурі Тунку було надано офіс у Федеральному секретаріаті разом з іншими заступниками прокурора. Робота Тунку отримала позитивні відгуки, і він був переведений з підвищенням на посаду голови суду Селангора. Водночас в ОМНО назрівала політична криза. Коли під час надзвичайної ситуації в Малайзії заколотники-комуністи розпочали збройне повстання з баз в джунглях, засновник та президент ОМНО Онн відчув потребу в міжетнічній злагоді та політичній партії ширшого штибу.
У серпні 1951 року в Куала-Лумпурі мала відбутися Генеральна Асамблея, і Онн дав зрозуміти, що якщо його пропозиції не будуть прийняті на цій зустрічі, він піде у відставку. Обговорюючи кризу, малайські лідери визнали, що вони повинні знайти наступника Oнну. У той час якості Тунку як лідера були майже невідомі за межами Кедаху. Нарешті, трьом кандидатам, включаючи Тунку, було запропоновано висунути кандидатуру на посаду президента, якщо Онн піде у відставку. Після довгих переконань Тунку неохоче прийняв пропозицію. Асамблея ОМНО зібралася 23 серпня 1951 р., на якій Тунку набрав 57 голосів, а його найближчий суперник – 11. У своїй промові з цієї нагоди Тунку вимагав якомога швидшого надання незалежності Малайї. Тунку все ще був головою сесійного суду в Куала-Лумпурі, щоденно виконуючи обов’язки, отримуючи державну заробітну платню та проживаючи в урядових приміщеннях. Тунку повідомив Верховного суддю про свій намір піти у відставку з державної служби.
В очах пересічного члена ОМНО, Тунку був насамперед братом султана Кедаху та членом королівського дому, який мав певний авторитет у Малайї. Тунку володів багатим досвідом роботи дільничним офіцером у Кедасі, що дозволяло йому розуміти та співчувати проблемам сільського населення, яке складало значну частину членства в ОМНО.
Йдучи в відставку, Онн Джафар передбачав, що партія розпадеться протягом трьох місяців. Але ще до кінця цього періоду стало зрозуміло, що хоча впливові китайці та деякі видатні індійці та цейлонці стали членами нової партії Онна Джафара, небагато малайців зробили це. Тунку висловив думку, що усі громади країни не можуть бути об’єднані в єдину політичну партію. Він вважав, що кожна спільнота потребує своєї політичної партії та своїх політичних лідерів, і він був правий. Перше випробування сили між усіма конкуруючими політичними партіями відбулося у січні 1952 р.
6 жовтня 1951 року Генрі Гарней був убитий у засідці головорізами-комуністами. Його замінив генерал Джеральд Темплер, який приніс із собою нову політику британського уряду в Лондоні. Темплер мав направити малайців до створення об’єднаної малайської нації. Політика також закликала до партнерства всіх громад. Щоб реалізувати цю нову політику, уряд погодився провести вибори на рівні муніципальної та міської рад як перший крок до демократичного уряду, і Куала-Лумпур був обраний одним із місць проведення експерименту. Усі існуючі політичні партії були готові до участі у змаганнях.
Однією з таких політичних організацій була Малазійська китайська асоціація або MКA. MКA була створена у 1949 році двома чоловіками, полковником Х. С. Лі, президентом гірничодобувної асоціації Selangor, та Таном Ченгом із Малакки. Йому спало на думку, що якби MКA та ОМНО об’єдналися на муніципальному рівні, їхні шанси на успіх були б більшими. Разом із його заступником вони зустрілися і попросили схвалення Дато Яхаї, голови ОМНО в Куала-Лумпурі. Вони швидко дійшли згоди. Під головуванням полковника Х. С. Лі було створено об’єднаний комітет від MКA та ОМНО, і було обрано 12 кандидатів, по одному для кожної області, малайці, китайці та один індієць. Тоді комітет розпочав енергійну кампанію, щоб заручитися підтримкою “Альянсу”.
Новини про це з’явилися у всіх провідних газетах. Тунку був у відрядженні, коли він прочитав новини. Йому зателефонував лідер ОМНО у Куала-Лумпурі з проханням негайно повернутися на обговорення. Дорогою на зустріч з керівниками ОМНО у Куала-Лумпурі він побачив провідного члена партії Незалежності Малайї і поцікавився його думкою щодо “Альянсу”. Тунку зіткнувся з протестами деяких колег-політиків, але він сказав їм, що підтримує Альянс і має намір допомогти у кампанії в Куала-Лумпурі.
Під час підрахунку голосів 16 лютого 1952 р. “Альянс” отримав дев’ять місць, партія незалежності Малайї – два та одне незалежне. Успіх Альянсу ОМНО-MКA повторився на інших виборах до муніципальних та міських рад, починаючи з Джохор-Бару, де, на превеликий жаль для Дато ‘Онна, «Альянс» здобув усі місця.
Тунку продовжив муніципальні вибори, провівши 3 лютого 1953 р. конференцію за круглим столом, на якій були присутні керівники MКA та ОМНО у Клубі шахтарів Селангора в Куала-Лумпурі. Усі погодилися створити постійний альянс UMNO та MCA як політичний орган, ключовою метою якого є незалежність країни.
Вони також обговорили можливість формування єдиного фронту з Партією незалежності Малайї (ПНМ). Тунку домовився про зустріч з Онном. Він прийшов разом з Х. С. Лі та доктором Ісмаїлом. Онн привів трьох адвокатів та двох державних службовців. На зустрічі Онн сказав Тунку, що ПНМ може працювати разом з лідерами Альянсу, лише якщо вони розформують Альянс і приєднаються до ПНМ. Тунку намагався знайти підстави для компромісу, але Онн був непохитним, і зустріч закінчилася. Тунку принципово не погодився з концепцією Онна про єдину політичну партію, що складається з представників усіх громад. Він інстинктивно знав, що кожній громаді потрібна своя політична партія. Виклик, який стояв перед ним, – знайти спосіб об’єднати партії громад. Незабаром лідери Альянсу знову зустрілися, щоб обговорити свою кампанію. Вони підготували пропозиції, які включали прохання про обрану більшість та чітку дату перших виборів.
Під час обговорення вимог Альянсу на Законодавчій раді Онн сказав Законодавчій раді, що проведення виборів слід планувати як поступовий процес, і він поставив під сумнів вимогу Тунку. Зауваження Онна були передані держсекретарю і дещо зашкодили Тунку.
У серпні 1953 року Джеральд Темплер запропонував Тунку портфель уряду, але Тунку відмовився. На початку липня 1953 р. уряд створив робочий комітет для вивчення можливості проведення державних та федеральних виборів. Комітет був створений після того, як Темплер отримав згоду малайських правителів, які спочатку дуже неохоче приймали такі пропозиції через страх перед тим, що може статися з ними у випадку надання незалежності. Коли були оголошені імена членів виборчої комісії, Тунку зауважив, що більшість із них є прихильниками Онна Джафара.
Під час обговорення учасники об’єдналися у дві групи. Більшість схвалила певні рекомендації, тоді як меншість Альянсу не погодилась і внесла свої пропозиції. Коли більшість рекомендацій було прийнято і запропоновано урядом. Представники Альянсу по всій країні зустріли пропозиції уряду гучними вигуками: “Мердека” («Свобода!»). На той час рекомендації були направлені до Лондона, і Тунку, консультуючись з лідерами Альянсу, вирішив, що вони повинні попросити про співбесіду з держсекретарем у Лондоні. Тунку надіслав велику телеграму державному секретарю з проханням зустрітися з делегацією Альянсу.
14 квітня 1954 р. надійшла відповідь від державного секретаря, який відхилив прохання про співбесіду. Були проведені екстрені зустрічі керівників ОМНО та MКA та прийнято рішення. Рішення піддавалося серйозній критиці як всередині Альянсу, так і за його межами, і для того, щоб продовжити, потрібні були велика мужність і рішучість. Далі були фінансові проблеми. Тунку закликав до екстреної зустрічі в ОМНО в Малацці, де він попросив фінансової допомоги. Відповідь членів ОМНО була швидкою. Певна сума грошей і навіть особисті ювелірні вироби були передані Тунку. Після деяких останніх поїздок, Тунку та Т. Х. Тан виїхали з Сінгапуру 21 квітня 1954 до Лондона. Тунку прилетів до Лондона, усвідомлюючи сумніви партнерів по Альянсу та сильну критику з боку урядовців.
Перед від’їздом він усвідомлював, що Онн Джафар розпустив ПНМ і створив нову політичну партію під назвою “Parti Negara”. Але Тунку також усвідомлював, що він повинен діяти тут і зараз, адже надання незалежності не можна було відкладати на невизначений термін. У середині квітня 1954 р. Лондон був холодним, вологим і безрадісним. Для зустрічі з Тунку не було навіть одного репортера. Знаючи, що фінансові ресурси обмежені, Тунку взяв Т.Х. Тана з собою до готелю Gloucester Road і забронював двомісний номер. Потім він зателефонував своєму старому другові, Девіду Рісу, який тоді був видатним членом британської лейбористської партії.
Девід Ріс був цінним і впливовим союзником. Девід Ріс був заступником державного секретаря парламенту з питань колоній при лейбористському уряді з 1947 по 1950 р. Наступного ранку Тунку і Тан пішли на зустріч до нього. Девід Ріс пообіцяв зробити все можливе, щоб переконати Олівера Літтлтона прийняти Тунку та його делегацію. Його зусилля виявилися плідними, і 24 квітня Літтлтон погодився зустрітися з Тунку. Однак була одна проблема. Літтлтон домовився виїхати до Уганди з офіційним візитом наступного дня і мав повернутися 10 травня. Чекати треба було довго, а їхні фінансові ресурси були практично вичерпані, але Тунку вирішив залишитися.
Тим часом за допомогою Девіда Ріса Тунку дав прес-конференцію, на якій пояснив народну підтримку Альянсу. Потім він мав зустрічі з членами парламенту всіх трьох партій. Розслаблена манера Тунку, вільне володіння розмовною англійською мовою та геніальна особистість привабили аудиторію і дали достатньо виправдання для його місії.
Поки Літлтон перебував за кордоном, Тунку підготував свій короткий виклад, і 14 травня Тунку, Абдула Разака та Т. Х. Тана ввели до кабінету держсекретаря у Колоніальному офісі. Тунку детально пояснив погляди Альянсу на важливість обрання дієздатної більшості та необхідність дострокових виборів, але держсекретар наполягав, щоб Альянс випробував пропозиції щодо виборів колоніального офісу. Тунку далі наполягав на своєму, але держсекретар не погодився на його пропозицію.
Нарешті зустріч підійшла до кінця. Тунку довелося відлетіти 20 травня, щоб відвідати дебати щодо пропозицій Виборчої комісії у Законодавчій раді. Лист з Колоніального бюро був доставлений до готельного номера Тунку 19 травня. Його було красиво сформульовано, але зміст можна було б узагальнити двома словами – без змін. Т.Х. Тан передав суть відповіді співголові Альянсу Тану Ченгу Локу. Наступного дня вони з Тунку виїхали з Лондона, залишивши Абдула Разака відкрити Бюро свободи ОМНО-МКА Мердека, через яке в Англії можна було б розповсюджувати інформаційні матеріали на підтримку незалежності.
У Куала-Лумпурі Тунку зустрівся з членами Виконавчого комітету ОМНО вранці, а з членами «круглого столу Альянсу» тієї ж ночі. Лідери Альянсу погодилися, що місія досягла певного успіху. Також було досягнуто домовленості про те, що прохання державного секретаря про надання суду пропозицій щодо виборів не може бути прийнято. Вони підготували резолюцію, підготовлену полковником Х.С. Лі, відкидаючи пропозиції Колоніального відомства. Наступного дня Тунку, доктор Ісмаїл та Леонг Ю Ко, генеральний секретар MКA, віднесли резолюцію до кабінету генерала Темплера. Темплер прочитав документ без коментарів, а потім попросив відкласти затвердження резолюцій для преси.
На засіданні круглого столу цієї ночі Альянс був непохитним, і бойкот набув чинності. Участь у ньому взяли близько тисячі членів Альянсу на всіх рівнях. Це був тонкий процес з результатами, які відчувалися не одразу, але мали кумулятивний ефект. Бойкот зазнав широкої критики. Державний секретар закликав верховного комісара провести консультації з правителями. Тунку вирішив, що Альянс повинен виявити ініціативу і спершу викласти свою точку зору.
Того дня, близько 2 тисяч прихильників Альянсу зібралися біля офісу уряду на підтримку пропозицій. Спроби зламати бойкот Альянсу робили генеральний прокурор Майкл Хоган, а виконуючий обов’язки головного секретаря Девід Грей, Хоган і Грей зустріли Макгілліврея зі своїми пропозиціями, і верховний комісар погодився з їхньою ініціативою.
Тоді Хоган і Грей зустріли Х.С. Лі в Куала-Лумпурі та пояснили мотиви їхнього візиту. Потім Х.С. Лі зв’язався з Тунку та доктором Ісмаїлом, який перебував у Джохор-Бару з новиною. Тунку позитивно відреагував на запропонований компроміс, але він хотів отримати додаткові гарантії від самого верховного комісара. 6 липня Макгілліврей підписав лист, у якому погодився на запит Альянсу, отримавши схвалення від Літтлтона. Тоді Альянс скасував бойкот.
Після цього вибори до державних рад за участю Альянсу могли розпочатися. Тунку та його колеги невтомно їздили регіонами, щоб підготуватися до майбутнього випробування сил. У день висування кандидатів Альянс вніс кандидата до кожного з 52 округів. Партія Негара подала 30 кандидатів: 29 малайців та один китаєць. Ще чотири політичні партії подали загалом 29 кандидатів. Вісімнадцять інших висувались як незалежні.
Вибори відбулися 27 липня 1955 року, вони стали єдиними виборами перед незалежністю у 1957 році. Тунку переміг більшістю більше ніж 20 000 голосів, Сулайман переміг 5,943 голосами, а Дато Онну вдалося набрати лише 2802 голоси. Альянс отримав 51 місце, ісламська партія – лише одне місце, а Національна партія – жодного.
Верховний комісар Макгілліврей запросив Тунку до Королівського дому для першого офіційного обговорення у неділю, 31 липня. Тунку передав Верховному комісару список із 11 міністрів Кабінету міністрів: шістьма малайцями, трьома китайцями та двома індійцями. Список все одно довелося передати правителям для їхнього офіційного узгодження, що мало зайняти деякий час. 1 серпня Тунку прийняв помічник британського секретаря уряду в будівлі Федерального секретаріату.
9 серпня Тунку зробив своє перше звернення до нації зі старої дерев’яної споруди на Янг-роуд у Куала-Лумпурі. Він сказав:
«Я надзвичайно сильно сповнений рішучості досягнути самоврядування та Незалежності якомога швидше конституційними засобами. Інші були зобов’язані боротися з колоніальною владою до того, як вони досягли своєї свободи, і це не буде необхідним у Малайї.
Альянс довів, що має підтримку щонайменше 80 відсотків дорослого населення, і що три основні спільноти тісно співпрацювали на всіх рівнях, щоб виграти вибори. Я скористаюся нагодою, щоб під час його візиту до Куала-Лумпура попросити нового державного секретаря колоній якнайшвидше організувати конституційні переговори в Лондоні, оскільки нинішня Федеральна Конституція діє.
Надзвичайна ситуація в Малаї продовжує перешкоджати прогресу та забирати кошти, які слід використати на розвиток, і я постараюся припинити надзвичайну ситуацію за допомогою нової ініціативи. Нарешті, я запевняю урядовців, які належать до інших політичних партій, що у них немає підстав боятися офіційної немилості».
У Великобританії відбулися чергові загальні вибори, на яких знову перемогли консерватори. Новим державним секретарем колоній став Алан Леннокс-Бойд. Він мав відвідати Малайю та бути присутнім на новому засіданні Законодавчої ради 1 вересня. На своїй першій неофіційній зустрічі в Королівському домі в Куала-Лумпурі Тунку виявив несподівану спорідненість з новим держсекретарем. Вони вміли вільно висловлюватись, і у них було почуття гумору. Леннокс-Бойд погодився провести конституційні переговори в Лондоні в січні 1956 р. за умови представлення правителів. Коли у вересні 1955 року правителі зібралися на своїх конференціях у Куала-Лумпурі, Тунку шукав і отримав особливу аудиторію. Тунку попросив правителів призначити представників для конституційних переговорів, які відбудуться в Лондоні. З наближенням днів для переговорів обговорювалися плани поїздки.
Нарешті, 1 січня 1956 р. обидві делегації разом вирушили з Сінгапуру до Карачі в Азії. Перед тим, як прибути до Карачі, їхні пропозиції були доопрацьовані, і вони увійшли до Ланкастерського дому в Лондоні 16 січня як місія Мердека з єдиним лідером – Тунку.
Нарешті, 8 лютого 1956 року, на п’ятдесят третій день народження Тунку, він і Леннокс-Бойд підписали угоду про незалежність, заплановану на серпень 1957 року. Тунку та його місія виїхали з Лондона 16 лютого, зробили невелику перерву в Каїрі і через чотири дні приземлилися в Сінгапурі.
Наступного дня Тунку вирушив у Малакку, де вирішив публічно оголосити про їхні успіхи. Його виступ був простим і коротким, він супроводжувався постійними вигуками: «Мердека». Незабаром після повернення Тунку з Лондона в Куала-Лумпурі була створена Конституційна комісія. Комісія подорожувала кожним штатом, заслуховувала свідчення та отримувала меморандуми. Національна рада Альянсу місяцями готувала детальний меморандум від комісії, більшість з якого була прийнята.
Звіт комісара був опублікований у Куала-Лумпурі в лютому 1957 року. Після цього Макгілліврей створив робочий комітет для підготовки остаточних рекомендацій для розгляду уряду Великобританії. Коли згадувалося питання “jus soli” (громадянство за правом народження), Тунку, як натхненному дипломату, вдалося переконати керівників МКА погодитися з його відхиленням від офіційних рекомендацій.
Тунку Абдул Рахман відігравав провідну роль у політиці незалежної Малайї (яка стала Малайзією в 1963 р.) і привів Альянс до переконливих перемог на всезагальних виборах 1959 та 1964 років. Він був не тільки першим прем’єр-міністром Малайї, а й міністром закордонних справ країни.
Утворення Малайзії стало одним з його найбільших досягнень. У 1961 році він виступив з промовою в Асоціації іноземних кореспондентів Південно-Східної Азії у Сінгапурі, запропонувавши федерацію Малайї, Сінгапуру, Сабаху, Сараваку і Брунею. 16 вересня 1963 року, коли утворилася федерація всіх цих держав, крім Брунею, Тунку Абдул Рахман офіційно став прем’єр-міністром Малайзії.
Однак етнічний баланс суттєво змінився зі включенням Сінгапуру, що збільшило частку китайців. І ОМНО, і MКA нервували з приводу можливого звернення Партії народної дії (ПНД) Лі Куан Ю до виборців у Малайї, і намагалися організувати вечірку в Сінгапурі, щоб оскаржити позицію Лі там, незважаючи на попередню домовленість про те, що він цього не зробить. Лі, своєю чергою, помстився, висунувши кандидатів від ПНД у Малайзії на федеральних виборах 1964 року, здобувши одне місце.
Це змусило Тунку вимагати назавжди вилучити Сінгапур із союзу Малайзії. Це розпорядження призвело до укладення Угоди про незалежність Сінгапуру 1965 р., яка призвела до повної незалежності Сінгапуру від Малайзії. Того ж дня, 7 серпня 1965 року, Тунку оголосив парламенту Малайзії в Куала-Лумпурі, що він повинен проголосувати за резолюцію про виключення Сінгапуру з Федерації, а відокремлення та незалежність Сінгапуру офіційно відбулися 9 серпня 1965 року.
На загальних виборах 1969 року більшість Альянсу (в парламенті) значно зменшилася. Демонстрації після виборів викликали міжетнічні заворушення 13 травня в Куала-Лумпурі. Деякі керівники UMNO на чолі з Тун Абдулом Разаком критично ставилися до рішень Тунку під час цих подій, і комітет з надзвичайних ситуацій оголосив запровадження надзвичайного стану.
Повноваження Тунку на посаді прем’єр-міністра були суттєво обмежені. І 22 вересня 1970 він вирішив піти у відставку з посади прем’єр-міністра, яку посів Абдул Разак. Згодом, у червні 1971 він пішов з посади президента ОМНО.
Тунку Абдул Рахман був рішучим борцем з комуністичною заразою в регіоні, поширення якої підтримувалося і російсько-радянськими імперіалістами, і КНР. Коли комуністичні банди, які складалися майже повністю з етнічних китайців, почали збройні виступи, Тунку доклав зусиль для того, щоб переконати їх скласти зброю, заявляв про можливість амністії у такому випадку. Однак, на перемовинах, які відбувалися біля кордону з Таїландом, головач комуністичних банд Чін Пен відмовився скласти зброю і вимагав легалізації комуністичної партії, щоб отримати можливість безперешкодно поширювати людиноненависницьку ідеологію комунізму. Коли Тунку Абдул Рахман зрозумів, що іншого вибору немає, він припинив дискусії і відкликав попередні пропозиції. Незважаючи на усі труднощі, він ухвалив надзвичайно мудре рішення і повів рішучу боротьбу з комуністичною заразою, яка тривала довго, але, зрештою, завершилася успішно і Малайзія повністю подолала комуністичну загрозу і знешкодила заразне сім’я злочинної ідеології й нейтралізувала її послідовників. Це стало вкрай важливим фактором для розбудови успішної демократичної держави. Ще у 1956, з цього приводу, Тунку заявив: «Я повністю впевнений, що малайський народ надасть свою повну підтримку моїм вчинкам». Зрештою, так і сталося.
Що стосується релігійних справ, то Тунку зробив іслам офіційною релігією Федерації в 1960 році, заснував Ісламську організацію добробуту (PERKIM) – організацію, яка допомагає наверненим мусульманам пристосуватися до нового життя у якості мусульман. Він був президентом PERKIM до кінця свого життя. У 1961 році в Малайзії відбувся перший Міжнародний конкурс декламаторів Корану, подія, яка стала можливою завдяки ідеї Абдул Рахмана, який організував перші змагання державного рівня в Кедасі у 1951 році.
Малайзія є членом-засновником Організації ісламського співробітництва. Її штаб-квартира знаходиться в Джидді, але вона була заснована на Конференції ісламських націй, що відбулася в Куала-Лумпурі в 1969 році. Тунку був її першим генеральним секретарем з 1970 року.
З нагоди свого 80-річчя від дня народження, 9 лютого 1983 року, Тунку заявив, що «країна має багатонаціональне населення з різними переконаннями. Малайзія повинна продовжувати існувати як світська держава з ісламом як офіційною релігією». У тому ж номері «Зірки» Тунку підтримав третього прем’єр-міністра Малайзії Хусейна Онна, який заявив, що «нація все ще може функціонувати як світська держава з ісламом як офіційною релігією».
Тунку помер мирно 6 грудня 1990 року у віці 87 років. Серед тих, хто був свідком його останнього подиху, були головний секретар Тун Ахмад Сарджі, прем’єр -міністр Махасір Мухаммад та деякі інші. Пізніше прем’єр-міністр наказав головному секретарю оголосити про смерть Тунку. Він був похований у королівському мавзолеї Ланггар в Алор-Сетарі відповідно до його бажання, підписаного за день до смерті. Спадщина Тунку Абдул-Рахмана всебічно вивчається у сучасній Малайзії, а пам’ять про нього вшановується на багатьох рівнях, адже він дійсно є однією з ключових постатей в історії Малайзії.
Юрій Косенко
Голова правління ГО «Українська Ініціатива»