Ця книга стала для мене і відкриттям, і джерелом натхнення й віри в українську перемогу, а ще додала яскравий штрих до образу моєї малої батьківщини – Зіньківського краю. «Іларіон Косенко. У вирі інформаційної боротьби (вибрані статті та матеріали)» – так називається це видання, яке 2018 року здійснила громадська організація «Українська ініціатива», яку очолює Юрій Косенко – правнук Іларіона Федоровича Косенка. Книга не лише знайомить читачів із мало відомою широкому загалу постаттю видатного діяча УНР, соратника Симона Петлюри Іларіона Косенка, уродженця Зінькова, але й дає нам, українцям, у руки зброю для перемоги в нинішній інформаційній війні, яку разом з оружною веде проти України Росія.
Козацькому роду нема переводу
Народився Іларіон Косенко 19 жовтня 1888 року в Зінькові на Полтавщині в родині Федора Омеляновича Косенка і Ганни Данилівни, у дівоцтві Головні, із села Пірок, що побіля Зінькова. Рід Косенків – давній козацький, Іларіон завжди цим пишався. Шестирічним почав він навчання у Зіньківській міській школі, якою завідував Костянтин Іраклійович Зеров – батько трьох відомих в історії української літератури і науки братів Зерових – Миколи, Михайла, Дмитра. Потім навчався у Понєвєжській реальній школі, на економічному факультеті Петербурзької політехніки.
Талановитий, освічений юнак з осени 1909-го по грудень 1917 року був головою і секретарем Української студентської громади при Петербурзькій політехніці, співробітником журналу «Український студент» і членом Драгоманівського гуртка у Петрограді. За національно-революційну пропаганду у 1911–1912 роках перебував під негласним наглядом поліції. У наступні два роки був генеральним секретарем Союзу українських студентських організацій Петрограда. У 1917 році Косенко – член Українського революційного комітету і голова організації українських соціалістів-революціонерів у Петрограді.
Та ось до влади прийшли більшовики. Над ним нависла загроза арешту через проукраїнську політичну діяльність, і 2 січня 1918 року Іларіон Косенко повертається в рідну Україну. Працює начальником фінансово-адміністративного відділу Міністерства пошт і телеграфів. Коли головорізи Муравйова захоплюють Київ, Іларіон Косенко з родиною переховується на Полтавщині, біля Гадяча, і навіть на прохання Олени Пчілки заміняє її на посаді редактора газети Гадяцької земської управи. Потім Міністерство пошт і телеграфів відкликає його в Київ і призначає директором адміністративно-господарського департаменту. Під час виборів до Українських Установчих Зборів Іларіон Косенко обраний за списком українських есерів. (У 1919 році він вийде із цієї партії, де був навіть членом ЦК, і пояснить свою позицію тим, що соціалістичні експерименти дуже небезпечні для держави, яка має відстояти право на своє незалежне існування).
«Дім будується по цеглині, так само і нація»
Працюючи на різних державних посадах в уряді УНР, Іларіон Косенко виявляв як високі професійні, ділові якості, так і глибоке розуміння тих викликів, що постали перед відродженою Українською Державою. І сьогодні актуальними залишаються його думки, висловлені у статті «Питання української національної перемоги»:
«Дім будується по цеглині, так само і нація. Може, не нам доведеться бачити дах нашої хати, але тим з кращою енергією необхідно продовжувати будувати фундамент, будувати його так, щоб на ньому можна було збудувати щось дійсно велике і міцне. Держави великі через те, що збудовані творчими народами, народи творчі через те, що мають одиницю, в якій закладена вся сила. Нам про це не слід забувати ні на мить. Творімо велику частку, щоб створити велике ціле».
Іларіон Косенко палко любить свій народ, але й бачить ті вади, які сформувалися у багатьох українців після століть поневолення, апогеєм якого стала влада більшовиків.
«Багато можна закинути нашому індивідуумові і масі, але не треба думати, як Куліш, що це є врожденним. Цієї гнитючої спадщини наш нарід може позбутися вихованням: просвітою, усвідомленням, що приносить з собою і честь, і пуття. […] Повне переродження нашого народу прийде лише з переродженням ідейним індивіда. Коли безвілля перевернеться у волю, несвідомість у свідомість, бездумність у філософію, беззапальність у релігійне горіння, безцільність у цілевість, коли з’явиться почуття расової самоохорони, присуще дорослим, коли відкриються очі на цінність загальности і єдности… Добірна частина нашої нації, еліта, так би мовити, знаючи основну мету сучасного історичного менту, якраз мусіла б іменно працювати в цьому напрямі. Прищеплювати одиницям ті ідеї, які виховують і мобілізують масу з однією найвищою метою національного звільнення, від якого залежить все».
Чи виконала наша еліта це завдання? Навіть через століття після доби УНР – не зовсім. Інакше б не хиталися шальки виборчих терезів від очільників Помаранчевої революції – до бандитів-янучарів, від яскравого спалаху Революції Гідності – до загрози захоплення влади всілякими проросійськими забродами…
Для Косенка ж найважливішим було «витворення типу української одиниці, що думала б і творила суцільно-національно, що ставила б національний інтерес превище всього, що будучи сама не роздвоєною і не розтроєною, а монолітною, і свою мету створення української незалежности в формі своєї держави розуміла б як нерозривну єдність».
Нести світові правду про Україну
Здібності Іларіона Косенка не лише до управлінської роботи, а й до інформаційної, його талант публіциста-мислителя не залишилися непоміченими. Коли наприкінці травня 1919 року український уряд повернувся з Галичини до Кам’янця-Подільського, Косенка призначають товаришем міністра преси і пропаганди, а в листопаді того ж року він став редактором газети «Наш шлях» – офіційного органу Головноуповноваженого УНР у Кам’янці-Подільському. У кабінеті Андрія Лівицького Косенко був міністром пошт і телеграфів – до серпня 1920 року, коли емігрував у Францію.
Нова сторінка в житті Іларіона Косенка починається у жовтні 1925 року, коли Симон Петлюра запрошує його стати адміністратором тижневика «Тризуб» – видання, яке відіграло велику роль у тому, щоб згуртовувати українців для подальшої боротьби за свободу, передавати ту естафету боротьби новому поколінню. П’ятнадцять літ, до початку Другої світової війни, працював Косенко на цьому інформаційному полі, і його статті, вміщені у книзі, про яку йдеться, засвідчують те, якої ваги наш мудрий земляк надавав і згуртуванню всіх українців, і створенню правильного уявлення про Україну та її боротьбу за визволення з колоніального московського ярма у світі. Годі й говорити, наскільки це актуально сьогодні, в роки нової підступної агресії Росії та неадекватного ставлення до неї деяких продажних європейських лідерів.
У статті «Одно із завдань української еміграції» Іларіон Косенко писав, що українська еміграція за кордоном мусить вести «колосальну працю для того, щоб в політиці, в науці, у геть чисто у всьому викорінити ті неправдиві погляди, які вкорінилися у чужинців, навіть і освічених, відносно України і всього українського».
Автор подає кілька прикладів зі шкільного підручника географії у Франції, де повно таких помилок, «що доводиться лише жахатися чи сміятися»:
«Десяток рядків, і в цих десяти рядках тисяча помилок. Нарівні з правдивою назвою «українці» вживається назва нашого народу, вигадана московською владою; наряду з правдивою характеристикою нашого населення як хліборобів, вживається слово «мужики», що по-українськи зовсім не означає селяне, а лайку. Крім цього, цим нещасним перехрещеним навиворот і вилаяним людям накидається спеціяльний устрій, якого вони зроду-віку не мали: «комуна» (мір) дійсно є історичним інстинктом, якому й зараз московські селяне не противляться».
«Які мають бути ліки на це?» – запитує Іларіон Косенко. І говорить про обов’язок кожного українця-емігранта, вчених, наукових товариств, преси нести світові правду про Україну.
Сьогодні, коли маємо незалежну Україну, на перше місце в цьому ряду маємо поставити державні інституції. На жаль, сьогодні Україна програє інформаційну війну Росії, яка кидає мільярди доларів на підкуп політиків і утримання своєї агентури по всьому світу, нав’язуючи думку, що у нас на Донбасі – громадянська війна, а Крим – «ісконнорусская земля». Лише окремі державні інституції, як Інститут національної пам’яті, Український інститут при Міністерстві закордонних справ та Інститут книги працюють послідовно, несучи і своїм громадянам, і закордонним українцям правду про нашу історію і лицарів боротьби за Українську Свободу.
Хоча процеси, започатковані в роки після Помаранчевої революції і Революції Гідності, все ж тривають, переважно завдяки громадянському суспільству. Нині у Полтаві зібрано кошти на встановлення дошки Євгенові Коновальцю. На сесії міськради погоджено місце для пам’ятника Симонові Петлюрі у центрі міста, неподалік від місця, де він народився.
«Які б не були обставини, мусимо боротися до кінця»
У книзі «У вирі інформаційної боротьби» є дуже цікаві нотатки Іларіона Косенка про спілкування з Головним Отаманом військ УНР, Головою Директорії, зокрема стаття-спомин «Один день з Симоном Васильовичем». У ній Петлюра постає, як живий, зі своєю привітністю, гумором, а ще свідомістю свого обов’язку перед рідним народом. «Які б не були обставини, мусимо боротися до кінця», – мовить Головний Отаман.
Стоячи на березі Бистриці, він каже: «Кругом, як на Полтавщині…» Іларіон Косенко говорить про глибоку любов Симона Петлюри до краю, де він народився і зростав:
«Зоставшися після обіда за склянкою кави самі, згадували довго ще з Головним Отаманом рідну Полтавщину, згадували ми знайомих, земців, місцевості, звичаї, бурсу, де вчився Головний Отаман… С. В. з захопленням говорив і розказував про все полтавське. Він зовсім серйозно не тільки глибоко любив рідну Полтавщину, але й ставив її вище других частин України. Так ми проговорили, здається, до години четвертої, коли сповістили про те, що надходить потяг з П. І. Холодним».
Вдумаймося в ці слова: очільник Української Держави ставить Полтавщину часів УНР вище інших частин України. Коли йдеться про Петлюру, це означає, що він бачить у своїх земляків вищий рівень національної свідомости і жертовности у боротьбі за Незалежність України. Тож пора нам, дорогі земляки, у пору нової російсько-української війни знову стати прикладом для всіх українців, перестати голосувати за гречку чи аптечку…
Даруйте за цей відступ. Повертаюся до статті Косенка:
«Цілу ніч, вертаючись до Тарнова в набитому пасажирами потязі, під ритмічний перебій передумував кожне слово з наших балачок з С. В. З почуттям великої персональної симпатії до нього зв’язувалася у мене тоді віра в наше майбутнє і в продовження його блискучої кар’єри до переможного кінця. Ввижався він мені лицарем українського народу, що вступає до Київа назавжди й сповняє старі і нові мрії про свою волю в своїй хаті… Так не випало. Довелося провожати в могилу».
Під час процесу над підступним убивцею Симона Петлюри, більшовицьким агентом Шварцбардом у Парижі було видано 10 номерів «Тризуба», який тоді виходив щоденно і публікував матеріали процесу, а також кілька книг, які розкривають правду про те, хто такий Шварцбард. Іларіон Косенко дав на процесі над убивцею правдиві свідчення про негативне ставлення Симона Петлюри до погромів, але що вдієш – процес над Шварцбардом, як на основі архівних документів встановили науковці, був однією з найуспішніших таємних операцій радянських спецслужб, у результаті якої підлого убивцю виправдали.
У статті «Большевицько-шварцбардівська протиукраїнська пропаганда» Іларіон Косенко пише про те, що як тільки українське питання почало цікавити міжнародну політику, «в большевизанській чи просто большевицькій пресі у Франції, Бельгії, Англії, Америці й Канаді почали з’являтися статті про погроми на Україні, процес Шварцбарда і т. д. Не так давно сам Шварцбард приїхав до Америки читати лекції про погроми на Україні і свій «геройський вчинок». Нахабство цього «героя» і тих, що його підтримують, дійшло до того, що убийник навіть поїхав до Канади, де є чимало українців. На цей раз йому не пощастило. Завдяки протестові торонтських українців «героя» випроваджено з Канади протягом 48 годин. Але, звичайно, ті, кому ходить про роздмухування протиукраїнської агітації, на цьому не заспокояться; очевидно, брехлива пропаґанда буде вестися і далі, тим більше, що на цю пропаґанду грошей не забракне. Мета цієї пропаґанди ясна: ходить про те, щоб напередодні рішучих подій компромітувати всюди визвольні змагання українського народу».
Через рік після підступного вбивства Симона Петлюри Іларіон Косенко пише статтю «В річницю горя», де закликає сучасників і співробітників Головного Отамана «згадати й занотувати найдрібнішу рисочку його життєпису, не минаючи ані титли, ані тії коми; мусимо знайти все, що стосується до вияснення його особи як втілення символу українських бажань великої доби, як сина свого народу, як українця, що з замолоду прийшов до повної свідомости своїх національних повинностей і, незважаючи на виняткові труднощі свого життя, до смерти й на протинку не зрадив своїх шляхетних засад».
Ці рядки сприймаються як характеристика не лише Симона Петлюри, ми можемо ними охарактеризувати і самого Іларіона Косенка. Він був невтомним і жертовним сином України. Працюючи адміністратором тижневика «Тризуб», що вимагало великих зусиль, наш видатний земляк у 1925–1936 роках був також головою Української громади в Парижі і заступником голови та генеральним секретарем Союзу українських організацій Франції, заступником голови Товариства прихильників Ліги націй, скарбником Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, членом-заступником Комітету приязні народів Кавказу, Туркестану та України. А ще – членом Французького комітету українознавства, Товариства «Франція – Схід», ревізійної комісії Церковної ради Православної парафії в Парижі. Він робив усе для того, щоб єднати українців, долати партійні розбіжності в ім’я головної мети – визволення України. Ось кілька його думок на цю тему:
«Союз (українських організацій Франції. – Г. А.) і окремі Громади словом і ділом увесь час ведуть атаку на малоросійство, на несвідомість національну. Де лише можна, відтягають вони від ворогів українські душі. Це тим легше робити, чим вище пропаганда стоїть культурно» (стаття «Культурно-просвітнє життя української еміграції у Франції»).
«З початку мусить бути концентрація сили, а потім її вибух: не забуваймо цього. Не забуваймо, що сучасність є зібрання наших сил для вибуху в належний мент» («На черзі»).
«Що не вдалося славному гетьманові Орликові, те мусить доконати (тоді вживали і такий синонім слова довершити. – Г. А.) у Франції вірна його заповітам сучасна наша еміграція. Не змарнуймо часу! Не занехаймо великої ролі, яку нам доручила відограти незрима рука історії» («Перед третім з’їздом Союзу Українських Організацій у Франції»).
«Від кожного дуба лишаються жолуді»
Є у книзі статей Іларіона Косенка і публікація, яка знайомить читача ще із однією величною і трагічною постаттю – етнографом, археологом, музейником Данилом Щербаківським, який 6 червня 1927 року покінчив життя самогубством, кинувшись у Дніпро, протестуючи проти «кваліфікованої підлості» співробітників-провокаторів, з якими випало працювати у Київському історичному музеї. Цитуючи поминальну статтю з «Пролетарської правди», де говориться, що слово, переконання Щербаківського «було тверде, непохитне: здавалося, що це говорить сама совість», Косенко гірко зауважує:
«А що «його слово й переконання» видавалося «самою совістю» – це було навіть незносимо в стороні, де взагалі не може бути переконань і чесного слова, а «совість» – контрреволюційний забобон».
І далі: «…такій Україні, загидженій і спотвореній кацапськими «растлітелями», сьогодні не потрібні люди, котрих можна назвати «дубами». Для окупантів – вони страхіття; для їхніх прихвоснів-плазунів – вони живий докір. Для перших – це будівничі й реставратори того, що вони за всяку ціну намагаються знищити; для других – жива образа, що підкреслює їхню нікчемність і підлу «шатость»… Та знаємо ми, що недовго їм «ходити гоголями».
«Сотка поляже, тисячі натомість стануть до борні». Дуб зламався, ще зламається чи й зламалось їх чимало. Але ж від кожного дуба лишаються жолуді. І жадні отари гадаринські не зжеруть всіх жолудів, з них виростуть нові дуби, що підтримають один одного й заглушать сьогочасні українські бур’янища!.. В цій непохитній вірі спокійно зносимо нову велику втрату».
Іларіон Косенко також вірив, що молодь, яка має за собою Крути, яка своєю кров’ю засвідчила безмежну любов до України, уже не відступить назад. У статті «Молодь на совітській Україні» він цитує записані від утікачів з УРСР частівки:
Не журися, наш батеньку,
Що ми комсомольці,
Як виростем, то будемо
Вільні запорожці.
Не журися, наш батеньку,
Що ми піонери,
Як виростем, то поб’ємо
Всі ворожі двері.
На Полтавщині, голодуючи в школах одного з придніпровських районів, діти співали таку пісню:
Коли був Петлюра,
Хліба була хура.
Стали комуністи,
Глину стали їсти.
«Ми на нашу молодь не лише надіємося, ми твердо знаємо, що вона ніколи не зрадить своєму народові», – резюмує Іларіон Косенко. І він має рацію, бо, незважаючи на весь дурман комуністичної пропаганди, Україна матиме і покоління дисидентів-шістдесятників, і покоління дітей хрущовської відлиги, до якого належу я і мої ровесники, котрі стали рухівцями-чорноволівцями та просвітянами, і молодих лицарів Студентської революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції Гідності, Героїв Небесної Сотні і воїнів, які захищають Україну від путлерівської орди.
«…роль героїв є великою в житті народів, але ніде вона не є такою великою, як у народів, що борються за свою свободу», – це Косенко цитує французького поета і політичного діяча, давнього приятеля України маркіза Ксав’є де Меґалона, який виступив з лекцією «Поезія – душа народів та українська поезія», організованою заходами Комітету «Франція – Схід» і Комітету приязні народів Кавказу, Туркестану та України.
Косенко подає кілька промовистих тез із доповіді Меґалона. Процитуємо тут чотири з них:
- Україна має захоплюючу історію, незрівнянну оригінальність і красу природи, вона вічно боролася і бореться за свою незалежність духовну і матеріальну, за свою особистість.
- Україна живе і бореться. Ця боротьба докотилася аж до Франції. Герой української боротьби за незалежність Симон Петлюра падає забитий в Парижі.
- Є великий контраст між героїчною історією України і тим, як французька юстиція розсудила справу вбивства. Це є сумний випадок, який ніяк не в’яжеться з цілою історією Франції, що завжди співчувала ідеї незалежності народів і в традицію якої входить бути з пригнобленими, а не з гнобителями.
- Україна мала героїв, поетів, великих людей, історію, незрівнянну поезію, в своїй творчості виявила великий дух і душу. Така країна не може загинути. Така поезія, як українська, і такий поет, як Шевченко, виконали своє завдання. Вони воскресили українську душу і дали зброю тому героєві, який доведе справу української боротьби до кінця.
Іларіон Косенко стежить за літературним процесом у Франції і рецензує ті книжки, в яких виявляється зацікавлення українським життям, українською історією чи психологією. Рецензуючи роман-хроніку Оскара Метеньє «Міна-Марія», він цитує такі його рядки: «…на початку ХVІІІ в. Україна не належала до Росії. Це був вільний край, і ніякий інший народ не цінував більше свободи, як українці».
Взірець в родині, в праці, в людяності…
Упорядники книги Юрій Косенко і Ольга Тимчишин зробили дуже мудро, на завершення книги вмістивши «Спогади про Іларіона Федоровича Косенка» Івана Рудичева, ще одного видатного полтавця, уродженця села Кишеньки Кобеляцького повіту, громадського діяча, просвітянина, одного із засновників Революційної української партії, директора Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі.
Рудичів так характеризує Косенка:
«Коли ми оглянемося на 25 літ життя нашої еміграції у Франції (а зокрема в Парижі), ми скрізь на чільних становищах бачимо Іл. Ф. Він скрізь є відповідальний, активний, незамінимий. Потрібний і всіма бажаний. Ні, не всіма. Бо були люди инших поглядів, иншого наставлення і претензій та амбіцій. Іл. Фед. не шукав ніде жодних вигод. Це був працівник строгий до себе і до инших, а понад все це був чистий УНРівець, був український легітиміст».
Іван Рудичів високо оцінює 15-річну працю Косенка адміністратором тижневика «Тризуб», який «під умілою рукою набуває передплатників, набуває кореспондентів. Сам І. Ф. також і співробітничав, подаючи статті під прізвищем Заташанський».
Працю Іларіона Косенка при створенні Бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі Рудичів так само дуже цінує, а також говорить гарні слова про його дружину Софію:
«То не лиш він особисто, а і його дружина пресимпатична, а між тим й культури неабиякої, йшла йому на допомогу, приходила до бібліотеки писати коректи, реєструвати надіслані дари книжкові й инші».
«Назагал скажу, що сьогодні дивлюся на Іл. Фед. як на зразок чи взірець, і то в багатьох відношеннях: в родині, в праці, в людяності…» – пише Рудичів, і кожен, хто прочитає цю книгу, згодиться з ним.
***
…Життєвий шлях Іларіона Косенка обірвався рано, 10 жовтня 1950 року. Причиною стала хвороба, яку він дістав, коли гітлерівці під час окупації Франції погнали його на примусові роботи – копати ями, будувати бліндажі.
«Поховали його при великому зборі українців. Смерть його вразила й пригнітила всіх. З трудом дружина добула гроші, щоб купити місця на кладовищі PereLachaise. Місце було непідходяще, вогке, але й инші місця також були не добре, бо там поховано тіла французьких комуністів. Там і спить вічно Іл. Фед. Косенко, міністр УНР», – пише Іван Рудичів.
Іларіон Косенко похований далеко від рідного краю, але настала пора повернення його духовного спадку землякам і увічнення пам’яти цього лицаря Свободи в Україні, і передусім на Зіньківщині. Регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар ініціює встановлення меморіальної дошки видатному синові України на приміщенні Зіньківського краєзнавчого музею. Будинок, де народився Косенко, не зберігся, тож музей, де під керівництвом директора Віктора Литуса робиться так багато для повернення із забуття імен видатних земляків, буде гарним місцем для такої меморіальної дошки. Вірю, що мої земляки-зіньківці радо підхоплять цю ініціативу – в ім’я тієї високої мети, про яку говорив Іларіон Косенко: по цеглині будувати дім нашої вільної української нації.
Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України,
лауреатка премії імені Симона Петлюри
Джерело: Зоря Полтавщини