Жозеф Брагім Сейд (1927–1980) – видатний письменник-гуманіст та громадський діяч з Чаду. Література Чаду залишається практично невідомою в Україні. Нещодавно зусиллями ГО «Українська Ініціатива» було видано книгу Жозефа Брагіма Сейда «Під зоряним небом Чаду» в перекладі з французької, що виконав голова правління організації Юрій Косенко. Пропонуємо увазі читачів один з творів із цієї книги – оповістку «Король-мізантроп». Цей твір залишається дуже актуальним і яскраво змальовує згубні наслідки масового захоплення популізмом. Також у цій публікації наводяться фотокопії оригіналу та вставлено аудіозаписи читання цього твору – французькою мовою у виконанні Богдани Сипко з Національного університету імені Івана Франка (м. Львів) та українською у виконанні автора перекладу Юрія Косенка.
КОРОЛЬ-МІЗАНТРОП
Людська пам’ять сягає не дуже далеко в часі, люди дуже швидко забувають. Але усна традиція слугує для постійного їм нагадування про те, що відбувалося до їхнього народження. Дуже еластична, дуже масштабована, ця традиція пристосовується до усіх потреб моменту; часто вона змінює місця та вік людей, про яких передає інформацію. Але також певним є те, що вона забезпечує живість звичаю, пов’язуючи минуле з теперішнім та теперішнє з майбутнім. І також з цієї причини історія молодого короля Шуа є й досі живою серед нас.
У незапам’ятні часи, цей молодий принц Канему був покликаний правити над мільйоном підданих на тому самому місці, де сьогодні розташовується місто Мао. Покоління султанів передали йому спадщину, яка ще зберігала слід усіх зусиль, докладених кожним з них. Шуа не треба було нічого робити, окрім як самому докладати зусилля для підтримки цієї традиції, міцно закоріненої у віруваннях, ідеях та звичаях. Він не мав робити нічого, окрім продовження справи свого батька, виконання своїх прав та обов’язків, котрі дісталися йому у спадок від нього; він тепер повинен був правити від імені династії, підтримувати її славу та честь і силу королівства, набуту впродовж сторіч, що минули.
Але не таким був намір юного Шуа. Після кількох місяців правління, він відчув відразу до інтриг, які плели й розплітали візири, придворні, визначні достойники… Він був особливо вражений усіма злими язиками, інформаторами й наклепниками, котрі шукали винагороди. Його дуже жахали зловмисні інсинуації, якими займалися люди з його оточення, щоб помститися якнайдужче своїм суперникам та ворогам. Щоб покінчити з таким станом справ, Шуа відчинив свої двері для всіх підданих королівства. Його палац став публічним місцем і, з ранку до вечора, у ньому юрмилися люди, приналежні до всіх прошарків суспільства. Він бажав говорити з усіма, вислуховувати усіх. Громадянин, приналежний до нижчого прошарку, разом з великими шляхтичами, проникав у монаршу оселю й підтримував з ним бесіду безтурботну й фамільярну. Але, ще там, Шуа усвідомив, що ніщо не могло дисциплінувати вир амбіцій. Виступаючи одні проти інших, вдовольняючи явні й таємні забаганки своїх сердець, сповнені буяння власних інтересів та пристрастей, люди приходили й виходили скаржачись на обставини свого життя.
Не один прагнув розжалобити короля й очорнити свого сусіда, перш ніж прогнутися у випрошуванні якихось благ чи прихильності. Навіть у дні свят, ні сяйво святкових вогнів, ні краса речей, ані чеснота мистецтва не перешкоджали діяльності, діловій та бурхливій, цього натовпу, що прагнув привілеїв. Понад те, кожен вважав короля своїм особистим знайомим, просив його зробити щось заради своєї вигоди чи заради вигоди своїх родичів. Не знаючи під кінець, що він повинен був відшкодовувати і що він повинен був обмежувати, молодий король вирішив зректися трону.
Якось вранці, Шуа скликав увесь свій народ і просто сказав йому: «Моя свідомість не дає мені правити. Я ухвалив офіційне рішення викреслити одним махом славне минуле й сторіччя історії. До цього часу королівство Канем було спадковим. Я урочисто проголошую і прошу мій народ управлятися так, як йому здається добре. Я прошу всіх забути про свої амбіції та марноту; я прошу обрати на моє місце якогось іншого громадянина, який зміг би зробити народ щасливим. Я наказую, щоб моя воля була виконана. Моє рішення є остаточним!
І негайно, молодий Шуа призначив великих шляхтичів для організації виборів, після чого пішов у відставку. Цього ж дня, він залишив країну для того, щоб жити далеко від людей та їхніх інтриг.
Прибувши у безлюдну савану, він збудував собі хатину в тіні величезного баобаба, гілки якого були такими ж, як великі дерева. Там, він провадив мирне життя серед тварин, звички яких він з кожним днем дедалі краще пізнавав. Так, він дізнався, що люди завжди перебільшували сміливість та лють лева, що вони недооцінювали потужну силу та миролюбну величність слона. Так само, він зрозумів, що нерозумно висміюються боягузтво гієни, незграбність, тучність та розумові здібності носорога, тупість та лякливість страуса. До того ж, незнаними повною мірою залишаються граційність, елегантність та витонченість антилопи, так само, як і граційна й дивна краса жирафи. Серед комах Шуа визначив тих, котрі мають найвизначніші особливості, зокрема, термітів, які вкривають своїми конічними домівками цілі рівнини. Він помітив, що коники й мурахи є дуже грізними, але, що їх, проте, не слід так боятися, як людей. У дійсності, людська істота не має гірших ворогів, ніж їй подібні. Людська спільнота втратила свою первинну простоту не набувши при цьому жодної ідеї порядку й моралі. Ворожнеча й насильство є складником соціальної системи і людина постійно тремтить перед людиною. Забобони, тиранія, анархія, хибність, кар’єризм, егоїстичні інтереси занурюють індивідів, сім’ї й цілі групи у боротьбу, майже нескінченну.
Поки молодий король провадив усамітнене життя в бруссі, спостерігаючи за тваринами, порівнюючи їх з людьми та розмірковуючи над їхньою поведінкою, його народ вже обрав собі, не без біди, іншого короля. Компроміс за компромісом, визначні шляхтичі та всі, хто мав якийсь вплив у країні, погодились з вибором іншого короля. Вони довірили владу одному колишньому рабу, уродженцю Борну, він був рабом і в плані культури та ментальності, ці його якості посилювалися його тривалим досвідом, набутим впродовж життя, проведеного в служінні, це дозволило йому домогтися прихильності народу. Обраний таким чином на найвищу посаду в державі Канембу, колишній раб зумів об’єднати довкола себе та своєї справи землеробів, селян, скотарів, мародерів креда і багатьох представників знаті, спадщина яких була сильно обтяжена. Одним він роздавав чудові обіцянки: рівність прав та обов’язків, аграрна реформа, розподіл землі, оновлення економіки, зростання рівня життя; іншим він присягався жалувати привілеї, звеличуючи благородність їхньої крові та досконалість їхньої розсудливості у справах. Ця брехлива демагогія розпалила ентузіазм юрби. Усі заходилися співати осанну новому королю. І навіть можна було бачити, як декілька великих шляхтичів, котрі плекали найблагородніші традиції країни, зробилися трубадурами нової доктрини.
Вони перетворилися на підлабузників та сикофантів, щоб співати у вигляді дифірамбів славу новому господарю, що приносило їм велику винагороду за рахунок бідних. Одні й другі були призначені на найвищі адміністративні посади; вони стали візирами, євнухами, міністрами, охоронцями…
Проте, ні ті, ні ті не були ще повністю вдоволені. І кожен займався очорненням іншого перед королем. Користаючись з цього глухого суперництва, той поволі попризначав своїх батьків та своїх союзників на всі ключові посади в королівстві. Він зробив їх губернаторами, визначними чиновниками-шляхтичами, представниками міст, послами… І ця нова аристократія стала настільки впливовою, що провела через парламент закон, який підносив нового господаря країни у розряд божеств. Завдяки цьому, усі предківські вірування не тільки порушувалися, але ще й оголошувалися грубими, застарілими, ірраціональними та позбавленими будь-якого підґрунтя. Тож, вони були замінені новою релігією, яка мала своїх понтифіків, своїх проповідників, своїх причетників, своїх півчих, своїх корифеїв та свої пишні показні обряди. Скрізь, у всьому Канемі, громадяни мали обмежуватися поклонінням чинному правителю. Сутяжницька та причіплива поліція була покликана контролювати поведінку й слова кожного індивіда; мешканців країни зобов’язали щоранку й щовечора промовляти визначену молитву, завдяки якій, як припускалося, монарх мав проливати свою благодать та милість на своїх шанувальників. Усіляка свобода думки та релігійна свобода опинилися закутими в кайдани й ланцюги. Ця груба містифікація докорінно струсонула традиції моралі, підвалини сім’ї та суспільства, до такого ступеню, що безглуздя витіснило розум й розсудливість заснула під наркотичною дією одіозної пропаганди.
Використовуючи цю ситуацію, новий король проголосив себе верховним «богом» та головним ідолом. Понад те, він зобов’язав людей виховувати своїх дітей таким чином, щоб вони від народження корилися й прислужували йому. Окрім того, він дуже вправно перекачував багатства Канема у країну свого походження: завдяки тяжким податкам, які збиралися з нещасного упокореного народу, він збудував розкішні палаци й вілли з осяйними вікнами. З плином часу, зубожіння підводило поволі країну до того дня, коли уся її економіка, усі багатства й уся її продуктивна енергія були виснажені (вичерпані). Тоді, новий король застосував політику розділення для того, щоб йому було краще правити. Він проголосив і доручив своїм підлабузникам повторювати до одуріння, що народ Канембу є розділеним на два окремих класи, інтереси яких є діаметрально протилежними: з одного боку знаходиться прошарок шляхти, а з іншого – зубожілі низи, які складаються з селян та ремісників. Багаті власники великої рогатої худоби традиційно є визискувачами, вони не можуть жити без визискування інших, яких вони пригноблюють і з праці яких живуть. Ця концепція була підтримана й оспівана з такою майстерністю й такою підступною наполегливістю, що вона спричинила серйозне протистояння двох груп громадян. У одних виникло відчуття, що вони були позбавлені власної гідності, а в інших – каяття за те, що вони винні. Великі заворушення вибухали тут і там, вкинувши країну у вогонь і кров. Ця братовбивча боротьба була ще використана кількома людьми, котрі наполягали на тому, що залишаються вірними режиму свого господаря. Раптом, вони виявили дружнього поета й мораліста, який закликав народ єднатися довкола нового короля, котрого представили як світло й життя Канему. Але, якими б невігласами вони не були, мешканці країни вже нічого не бажали розуміти. Тривала практика солідарності, яка в них була, солідарності родинної, племінної й патріотичної, природно диктувала їм ідею щодо необхідності об’єднання для самозахисту. У великому й спільному пориві, народ піднявся, вимагаючи трохи більше справедливості, вжиття заходів для припинення голоду, подолання бідності, зубожіння, хвороб, невігластва; народ більше не хотів, щоб суспільна довіра використовувалася заради вигоди однієї людини та її оточення. Усі величезні юрби, котрі знаходили притулок у містах і селах Канему, стали розбурханими, загрозливими і вимагали відновлення спадкової монархії для того, щоб повернути родинні й суспільні традиції, котрі завжди були головною підвалиною суспільства Канембу. Ніщо не чинило спротиву цій стрімкості консервативного й революційного чину. Усі, хто до цього моменту використовував режим (для отримання власної вигоди), хоча й неохоче, згуртувалися довкола справи народу, щоб у відповідний момент видати це за пом’якшуючі обставини їхньої зради. Що стосується нового монарха, то він передав усі справи кільком своїм посіпакам, які допомогли йому покинути країну, одного вечора, замаскованим під продавщицю молока, з глеком на голові. Члени його родини також зникли, наче за помахом чарівної палички, забравши з собою все, що вони накопичили з багатств і коштів народу Канембу. Таким чином, наступного дня Канем опинився залишеним напризволяще. Відтепер революція була позбавлена причини, але це не заважало громадянам битися між собою, щоб спорожнити нариви хибності, ворожнечі й ненависті, які були свідомо утворені в соціальному тілі країни. Найгірше ще мало відбутися, якби кілька мудрих людей не відрядили посланців до короля Шуа. Їм вдалося порушити його усамітнення. Незважаючи на свою глибоку мізантропію, він повернувся в Мао. Країна була зруйнована економічно зубожінням та шкідництвом. Проте, він погодився знову взяти владу, щоб, нарешті, повернути своїй нації її єдність, велич та блиск її славного минулого. До цієї справи він залучив усіх підданих, у відповідності до їхніх здібностей та заслуг. І, таким чином, Канем відновив свої колишні моральне, соціальне та економічне здоров’я. Десятиріччя перехідного періоду (між двома його правліннями) не стали тьмяними, ані були викреслені зі сторіч історії, як того колись хотів у молодості король Шуа.
У дійсності, історія народу є цілісною тяглістю; вона не може бути пародійованою, вона не може бути усіченою і, ще менше, стертою завдяки якійсь примсі чи забаганці політика, котрий насаджує культ особистості. Вона (історія народу) становить єдину запоруку розвитку.
Переклад з французької – Юрій Косенко
