Перу Федора Дудка належать різноманітні прозові твори, серед яких повісті, романи й оповідання, а також журналістські статті. Його твори характеризуються глибоким психологізмом, напруженістю, емоційним забарвленням і ретельною фіксацією настроєвого враження від подій. Як і багато його сучасників, Ф. Дудко перебував під впливом імпресіоністичних тенденцій доби. Перш за все його цікавив внутрішній світ його героїв, їхніх емоційний стан, якому підпорядковувався просторовий фон твору.
Перша збірка оповідань «Краса життя» вийшла 1922 року в видавництві «Русалка». У ній Ф. Дудко вразив читачів майстерністю стилю і поєднанням «романтичної піднесеності» і реалізму зображення. Далі протягом 20-30-х років світ побачили багато творів автора: роман «Отаман Крук» (1924), збірка оповідань «Глум» (1925), історичне оповідання «Стрибожа внука» (1934), цикл повістей «В заграві», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва», «Чорторий» (1928-1931), історична повість «Великий гетьман» (1936), збірка оповідань «Дівчата одчайдушних днів» (1937).
Багато творів Федора Дудка спрямовані на пошук героя нової доби, героя, який позбавився рабського духу і прагне діяти. Саме таким є молодий інок Павло, якого виключили з семінарії і «заслали» в монастир. У романі автор детально описує заснування, становлення, оздоблення та головні святині Миколаївського старо-козацького монастиря, який насправді існував у с. Рихли, але був зруйнований, і зараз місцева громада намагається його відновити. Саме у монастирі за задумом автора зійшлось минуле і теперішнє українського народу. Про минулу славу козаків нагадують козацька ікона, де поруч зі святими зображені козаки, козацький герб і золотий ковчег, подарований Іваном Мазепою:
«… найбільшою святинею і найціннішою пам’яткою всієї обителі, яку, як дорогу реліквію, беріг старий манастир, був величезний, по обидва боки просторої манастирської брами розмальований образ давнього козацького письма. Кожен, хто переступав поріг манастирський, мимоволі зупинявся і довго простоював перед цим образом, обхоплений почуттям розчулення та побожної пошани до рідної старовини».
Сучасна ж історія творилась у стінах монастиря. Атмосфера монастиря збурювала уяву молодого Павла, і перед ним поставали картини минулого, він з захопленням слухав історії діда Гната про сиву давнину, про побут і звитягу земляків. У хлопця виникало риторичне запитання:
«Невже ж, невже отак і померло все навіки?; Чи вже-ж отак і пропало все навіки? Чи вже-ж навіки?»
Одного разу до монастиря навідався владика, який, побачивши козацький образ, наказує його знищити:
«Што ета, спрашіваю? – прошипіли владичі уста і гнівом налилися його очі, зустрівшись з усміхненим поглядом старого запорожця, що пильно дивилися зверху… Козацький образ? Народом шанується?… Сейчас же замазать етат образ штоп і следа нікакова ат нево нє асталось!…»
Наказ доручили виконати тому, хто найбільше захоплювався образом і козаками. Павло пручається, йому надзвичайно сумно думати про те, що він ніколи більше не зможе милуватись козацьким образом, і, одночасно, йому стає гидко від думки про те, що цей наказ мусить виконати своїми руками. Ще довго після цієї події хлопцю снились тривожні сни:
«Що, хлопче — позбутися нас хотіли? Даремне — довіку ми тут житимемо! Так і перекажи всім хлопче. Піди і перекажи».
Цей випадок змушує Павла ще більше занурюватись у роздуми про долю народу, про шлях до кращого майбутнього… У буремний 1905-й рік він, поранений, потрапляє до в’язниці, а далі «довгі настирливі клопотання і заступництва отця Порфира – і Павло, по довгім покутуванні на пості та тяжких роботах, знову у манастирі». Але зараз він вибрав іншу форму боротьби, він годинами сидить у своїй келії і малює образи святих з обличчями українських героїв – Хмельницького, Гонти, Дорошенка, Гордієнка. Йому прикро, що прихожани на запитання про національність відповідають: «Ми православні». «Може українці», — перепитує Павло. «Може й українці — або ми знаємо…»
Проходить час, Павло уже отець Нестор, і «тривожні, неспокійні часи знову настали на Україні». Отець був щасливим, коли у стінах монастиря зупиняється козацьке військо, але незабаром воно змушене відступити, і уже наступного вечора у монастирі чути московську лайку. Солдати пиячать, співають нецензурних пісень і грабують, забираючи все, що трапиться їм на шляху. Ось і вся сутність свободи, яку несли українцям більшовики!
«Холодним жахом наповнюється душа його, і чує Нестор, немов на очах у нього гвалтують рідну матір».
Разом з отцем Савою вони ховають золотий ковчег, подарунок І. Мазепи, а повертаючись до монастиря, стають свідками розстрілу усіх мешканців монастиря. «Куди тепер?» — запитує себе отець Нестор… А згодом слава рознеслась усією околицею про месника у клобуку чернечім. Отець Нестор гине в одній із битв, але «душу народну ворушить і креше сліпучі іскри в молодечих серцях нова кобзарська дума про страшного, мов буря, відважного, як лев, легендарного козацького ватажка у клобуку чернечім»…
Ще одним твором про цей період є повість «Чорторий». Власне назва твору вказує читачу на той вир історичних подій, у яких опинилась українська нація у 1917-1921 рр. Свої і чужі, свої, призвані в чужі армії… Наступи червоних і білих, отаманщина, махновці… УНР з нечисленною, погано озброєною армією була охоплена тифом і затиснута у трикутник смерті. Головний герой твору Василь, військовий журналіст з Києва, вирушає на фронт, щоб зробити «хороший матеріал», але доїхати до місця призначення йому не судилось і він опиняється у своєму рідному селі. Тут він перебуває у вирі протилежних думок, настроїв і переконань. Один шкільний товариш перетворився у мужнього воїна, який кожного дня бачить смерть і віддає життєво необхідні накази, налаштований битись за Україну до кінця, і переконаний у тому, що на війні «страшні тільки перша і остання жертви…» Інші ж називають Василя петлюрівцем, і прямо кажуть: «…мене дуже тішить, що самостійницькі змагання українців нарешті зломлені», — мріють про «так звану» стабільність, яку може забезпечити біла гвардія. Навіть рідний батько хоче, щоб уже швидше прийшли білі, і він зміг би нарешті поїхати до Одеси «на закупи». Батько-аптекар неохоче віддає ліки для армії УНР, але згодом, з приходом білих, усі розуміють, який мир і стабільність принесли вони. Солдати відкрито займаються грабежами, пиячать, а їх начальство не просто це толерує, а й теж не проти легкої наживи. Вони організовують омріяну поїздку до Одеси, але уже на наступній станції мандрівників чекали неприємні сюрпризи. Додому мандрівники привезли не гостинці, а синці і радість, що вдалось вирватись живими.
В кульмінації твору поручик білогвардійців, родом з України, вирішує кардинально змінити ситуацію, входить у контакт з місцевими повстанцями і бере в полон командування. Наступного ранку про це було оголошено в селі. Усі були щасливі, але часу уже не вернеш, у юрбі чути було фрази:
«Ех, вже б давно треба було так! Прийшла ото Україна – всім би за неї триматись. То ж ні – чогось іншого виглядали…»
Проте серця людей запалювались «новою радістю життя, новою надією, новою чистою міцною вірою…»
У збірці оповідань «Дівчата одчайдушних днів» Федір Дудко змальовує безстрашних українських героїнь, які на рівні з чоловіками боролись за українську державу і творили її історію. У оповіданні «Кубанська козачка» автор знайомить нас з Настею, дочкою козацького осавула, яка, помітивши небезпеку, рятує весь поїзд від нападу. Вона ініціативна, безстрашна і вольова:
«Так? І це по-лицарськи так? Негайно беріть рушницю і лягайте ось тут за рейками! Ну?!»
Героїня твору «Над Дніпром» Маруся, донька лісничого, рятує загін повстанців і свого коханого, вчасно повідомивши про зраду і про прихід гетьманського війська. Неймовірне перевтілення і ріст свідомості спостерігається у панночки Зіни з твору «Кумедна панночка». Головний герой твору Карбовський не зразу впізнав у отаманці Орлиці безжурну і смішну панночку Зіну, з якою він гуляв, купався в Десні і жартував:
«Зінночка – Боже!.. Отаманка Орлиця!.. То ось хто та Орлиця! Карбовський дивиться на неї – пізнає і не пізнає. Коротке обстрижене волосся, жупан, високі чоботи, козацькі шаравари…»
Ф. Дудко не оминає увагою і події першого зимового походу. Зокрема в оповіданні «Заметіль» описані події його початкового етапу. Автор зображує відданість ідеї учасників зимового походу і їх підтримку місцевим населенням. Головний герой, виконуючи завдання, потрапляє у засідку більшовиків, але малолітній син господаря садиби рятує його. Розгортається бій, на село наступають свої, головний герой отримує поранення – і знову на допомогу приходять звичайні люди. Донька господаря садиби, який врятував його, доглядає за ним, робить перев’язки, і зрештою через деякий час головний герой знову повертається до лав війська.
Зараз події визвольних змагань українців 1917-1921 рр. нам добре знайомі з історії, але завдяки майстерності і таланту Федора Дудка, завдяки яскравим картинам та образам його творів, трагедії та перемоги українців надовго закарбовуються у пам’яті читача.
Цікавими є твори на іншу історичну тематику, зокрема «Стрибожа внука» і «Великий гетьман». У історичному оповіданні «Стрибожа внука» розповідається про те, як князь Ярослав віддавав свою доньку Анну заміж за французького принца. Ф. Дудко детально відтворює атмосферу щастя, яка панувала тоді в Києві, і, з іншого боку, душевні страждання Анни, яка не хоче цього, але, зрештою, погоджується, зрозумівши, що вона не звичайна дівчина, а донька князя, онука Володимира Великого, і повинна жити не для себе, а для своєї країни.
Історична повість «Великий гетьман» присвячена Івану Мазепі. Федір Дудко зображує гетьмана як мудрого політика, головною цінністю якого є рідна Гетьманщина, єдність усіх українців під однією булавою: «Non nobis, sed partiae vivimus (Живемо не для себе, а для батьківщини)». У розмові з Пилипом Орликом він каже:
«Який би не був Мазепа, але моліть усі Бога святого, щоб він протримав його на гетьманстві якнайдовше. Не для того, щоб це миле самому Мазепі було, ні! Мазепа має досить назовні й у сховках, щоб спокійно недовгий свій вік у достатках і шані прожити. Але тому, що з кожним новим перевибором гетьмана Москва все більше і більше нам наших прав утинає, і цих прав уже так мало лишилося, що ще два-три гетьманські перевибори, і від цих прав не зостанеться нам анічогісенько».
Іван Мазепа зображується як талановитий дипломат, який намагається слідкувати за ситуацією на міжнародній арені, відтягує відхід козаків на підмогу царю у війні. Повість завершується, коли всі на Гетьманщині завмерли в очікуванні подальших поворотів війни. На жаль, підготовлена Ф. Дудко до друку 2-га частина твору була знищена під час Другої світової війни.
З початком Другої світової війни автор переїздить зі Львова у Краків і працює в «Краківських вістях». Мотивами війни й евакуації пронизаний роман «Війна». Головна героїня твору, відпочивши в Ворохті, вирішила відвідати знайому у Львові, де її і застала війна. Ф. Дудко описує величний Львів під обстрілами, змальовує настрої львів’ян, їх побут, розмови в бомбосховищах. Паралельно зображується сюжетна лінія Тетяни. Очікуючи припинення бомбардувань і відновлення залізничного сполучення, вона відмовляється переїздити до передмістя Львова, с. Винники, а вирішує оселитись у старого ловеласа Савчака, який вирішив скористатись її розгубленістю і переляканістю. Тетяні здається, що вона закохалась, але випадково підслухана бесіда слуг Савчака допомагає їй прозріти і зрозуміти весь абсурд тієї ситуації. Вона пішки йде до Винник, незважаючи на небезпеку. Тим часом припиняються масштабні бомбардування, і місто займають німці. Одного разу у лісі вона зустрічає пораненого молодого воїна Савчука, родом з Холмщини, який був змобілізований до лав польського війська. Згодом, одужавши, Савчук разом з Тетяною вирішують повертатись пішки додому. У той час Німеччина з СРСР якраз розділяли територію, і вони могли б якраз встигнути перейти новостворений кордон. По дорозі їм зустрічається польський розвідник Болеслав, і далі вони мандрують разом.
Устами Савчука автор говорить про те, що нещастя поляків в тому, що прагнули поневолити українців, зломити їх дух, зруйнувати національну ідентичність, замість того, щоб створити державу за швейцарським чи американським зразком, «де мішанина всіх народів на засадах взаємопошани створила могутню державу».
«Польща дуже дорого заплатила за цю хрестоносну, месіанську, як вона думає, роботу».
Разом з тим, висловлюється впевненість у тому, що українська нація зможе пережити всі лихоліття, які принесла їй доба, чи то у вигляді Гітлера, чи то Сталіна:
«Ні, українську стихію не може здушити ніяка сила в світі! Ти її ріж на кусні, а вони починають ворушитися, оживають, знову зростаються… лише двоє українців на світі – він і вона, то й тоді ще не можна знищити України. І коли Гітлєр іде слідами своїх попередників і, затираючи слово «Україна» на европейскій мапі, має на думці поневолити її, то так само зломить свої зуби на ній, як їх зломили всі його попередники. І коли Сталін простягає свої лапи по Львів, Чернівці, Мукачів, то так само, попікшись, хукатиме на них, як усі ті, що пробували перед ним робити те саме. Україна живуча, Україна вічна. Живуча й вічна тому, що не пориває зв’язків з минулим, що завжди живе в тому минулому і тим минулим. І прихід німців на наші землі, як і панування Польщі і совєтська інвазія – це тільки черговий епізод історії. Це тільки чоргова ланка в довжелезному ланцюгу українських терпінь і безконечних історичних катаклізмів. Прийде час, і розтопиться в українському горні безслідно і ця нова ланка…»
У червні 1942 року Ф. Дудко очолив редакцію газети «Наше Слово» у Бересті. Йому вдалося піднести зміст видання до досить пристойного рівня. На сторінках газети він дає санітарні поради, робить огляди наукових досягнень, пише театральні рецензії… Ф. Дудко написав багато нарисів про історію Берестейщини, які все ще залишаються актуальними. З липня по листопад 1942 року він був головним редактором і «Пінської Газети», в котрій надруковано його повість «Заметіль».
Із статей цього періоду, які вдалося знайти, хотілось би згадати малий фельєтон «Хто ми?», в якому польський анекдот стимулює автора до роздумів про національну самоідентифікацію поліщуків. Автор засуджує їх громадянську пасивність і малодушність:
«Ми б тільки додали до цієї анекдотки, що мало того, що кожен матку має. Кожен, крім того, знає ще, хто він і якого роду. Спитайте, наприклад, француза, хто він — відразу відкаже: француз. Спитайте китайця, поляка, болгарина, фіна — усі знають, хто вони, усі мають національне обличчя, національне ім’я, національні прикмети, національну гордість і честь. Навіть птах знає, хто він… Не має тільки назви й не знає, хто вона — одна тільки істота на світі: це — поліщук».
Автор запитує:
«Чи може таке страшне вже те слово: "Україна"? Усі чужинці на світі знають про нас, як про українців, і називають нас українцями, тільки ми самі чомусь чи боїмося, чи стидаємося, чи — дідько його знає, чому — не хочемо признатися до того свого українства! Гей, люди, люди! А чи ж не казав нам наш Шевченко Тарас, щоб ми "свого не цурались"?! "Бо хто матір забуває, — сказав Шевченко, — того Бог карає"».
Ще за життя Федора Дудка його твори були надзвичайно популярними і цікавили читачів. Як писала Галина Журба, у його творах особливої уваги заслуговує «влучна спостережливість, місцями блискуча форма, вміння володіти діалогом», саме тому Федір Дудко без сумніву є «визначним белетристом нашої доби». Для сучасного читача ці твори є живими свідками буремних подій минулого, інструментом самозаглиблення у ті часи лихоліття, переосмислення історичних уроків і пошуку рецептів успіху у майбутніх випробуваннях, які ще чекають на українців.
Ольга Тимчишин